Око прірви

І ще одне запримiтив Созонт: рухи в прибульця були не звиннi, як у живоi iстоти, а нiби був це рицар у залiзних риштунках, та й кроки його дуднiли, нiби взувся у залiзнi чоботи.

Пiдiйшов до новопоставлених дубових дверей Софii Киiвськоi, церкви-напiвруiни, але вже й трохи опрятаноi, i знову простяг руки, але не догори, а в скерунку дверей. І з волi тих рук дубовi дверi iз пронизливим рипом вiдчинилися, i прибулець двинув у кромiшню темiнь нутра церкви. Коли ж вийшов насередину, вiд церковноi крокви (Созонт бачив це крiзь одчиненi дверi) повiльно виплив запалений свiчник i став поверх прибульцевоi голови та й засвiтився яскраво, нiби зоря спустилася, розсипаючи вiд себе жмутки променiв, вся церква вiд цього освiтилася, а особливо один iз святих на стiнi, заграв i заблискотiв на мозаiцi Оранти – Нерушноi Стiни; i жахнувся Созонт, бо в Оранти запалали двома вогнями очi, тiльки, не яскравий це був вогонь, а темний.

Прибулець пiшов до жертовника, дверi й там самi розчинилися, але вже без виснучого рипiння, там помолився – й молився довго, бо вже й роса почала покривати диякона Созонта, як того зi сну, котрий стояв бiля розчинених дверей, так i того, що скулився пiд хвiрткою та стiною, тримаючи в руцi бiлу тiнь листа вiд печерського старця.

Зрештою, прибулець розвернувся на мiсцi, нiби воiн на вправах, i пiшов iз жертовника – дверi жертовника самi зачинилися. Рушив iз церкви, i над головою його попливла разом iз ним розпалена зоря спущеного свiчника, але iз церкви не вийшла, а зупинилася, коли прибулець переступив порога.

І зачинилися самi вiд себе церковнi дверi, скреготливо зарипiвши, а в мiру того як вони зачинялися, зменшувалося свiтло у храмi, коли ж от-от мали заплеснутися, запала там кромiшня пiтьма. Але iнше вразило цього разу диякона Созонта: обличчя прибульця не було чорне, а облите ясним свiтлом, однак нагадувало бiльше машкару, нiж живе, подобу, нiж саме лице, й було бiльше жiноче, нiж чоловiче, без вусiв та бороди, з надмiрно великими очима, якi свiтилися десь так само, як перед цим очi Оранти – Нерушноi Стiни. І вдруге жахнувся Созонт, бо тi очi, що сiяли темний вогонь, спинилися раптом на ньому, i вiн почав вiдчувати, що тiло в нього прозориться, що вiн сам не так людина, як тiнь, одiрвана вiд справжньоi людини й пущена блукати свiтом, i це не така вже й дивина, адже, за оповiдками простого люду, й вiдьми умiють таке чинити. А ще вiдчував, що пiд цим поглядом заклякае й застигае в нього серце i стае нiби ворочок [4 - Ворочок – мiшечок.