Око прірви

Пiсля того перемальовував малюнка на пергамен, i на пергаменi той виглядав iще лiпше, бо, коли малював, вiдчував, що свiтло сочиться iз моiх очей та пучок пальцiв i що жива вода, якою весь був налитий сам, переливаеться у кольори, узори лiнii; навiть кожна лiтера для мене, коли ii виписував, набирала осiбного чару вiчноi вроди, а коли я, вичерпаний, здумiлий, обезсилений пiсля денноi працi, падав на ложе, у менi грало щастя, що нуртувало ясними водами в серцi, нiби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тiло; i сни моi не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитоi склянки, а витворювали подобу свiту явного з його красою, з його свiтлом – сни вели у сокровеннi площини, в яких я бачив тiнi чудових обрисiв.

І тодi менi вiдкривалося сокровенне: е краса у деревi, але е i в тiнi вiд нього; е краса у травi, але i в просторi мiж стебел; у речах i в повiтрi, що його речi омежують; е вiдповiдно краса у лiтерах i в просвiтах мiж ними, у лiнiях мiж рядками, у в'язi заголовкiв i свiтлого простору в них.

У чому ж був мiй сумнiв? А в тому, що я не мiг належно визначити: чи Дух Божий поселяеться в менi тодi, коли любив цей свiт, чи тодi, коли я його ненавидiв, отже, чи тодi, коли начинявся його красою, чи коли бачив красу погноем та вмiстилищем тлiну? Чи коли я горiв високим вогнем мистецтва i ставав сам творцем вiчноi краси, чи тодi, коли краса й свiт здавалися менi втiленням марноти? Чи тодi, коли на мене дивилося Око Прiрви, чи коли його не було; зрештою, чи тодi, коли Смерть здавалася менi мостом мiж марнотами i тлiнним свiтом та вiчнiстю, чи ж тодi, коли вона бачилася менi служницею ненависника свiту – диявола? Тобто сумнiв у мене був: чи диявол е супротивником Божим чи iнструментом його для нашого спитування? І хто, зрештою, е в менi творцем цього сумнiву?

Роздiл другий,

у якому розповiдаеться про моiх спiвподорожан

Я пiшов до архiмандрита Григорiя, щоб узяти благословення на мандрiвку; дорогу свою я визначив так: вiдвiдати Микиту Стовпника i подивитися на його чуда, потiм пiти на Волинь – туди, де колись протопопував батько мiй, i вiдвiдати його та материну могилу.

Звiдтiля я хотiв зайти у Двiрцi та Пересопницю, а може, i в Острог. Вiдтак повернутися до Житомира, сподiваючись, що в дорозi змiцнiю духом i наберуся вражень та сили, щоб наповнитися, як сказав отець Григорiй, водою.

– Чому тебе зацiкавив Микита? – трохи пiдозрiло спитав архiмандрит.

– Кажуть, що вiн новочасний чудотворець, – вiдповiв я.