Чорні рядки

По виясненнi справи взивав я приявних, щоби голосилися до украiнського вiйська. Зараз зголосилося до мене двох австрiйських пiдстарший: артилерiйський «файерверкер» Осип Струмеляк та ще один пiхотний «фельдфебель».

Осип Струмеляк зробив на мене дуже корисне враження, котре опiсля оправдалося.

Вiн обiцяв менi зiбрати вiйськову братiю i привести до Самбора. Опiсля поiхав я далi, вiд села до села i таких вiч я зробив за весь день: в Гординi Шляхоцькiй i Рустикальнiй, в Сокерчицях i Бiлинцi Малiй (в шкiльнiм будинку).

Пiд вечiр заiхав я до Бiлини Великоi до о. Погорецького з тим, щоби рано i тут скликати вiче пiд церквою i поiхати аж на кiнець повiту. Менi здавалося, що я граю ролю маленького Петра з Ам'ену i накликую народ до украiнськоi круцiяти. Але зараз вранцi другоi днини приiхав за мною мiй син Богдан як висланник мiсцевоi органiзацii.

– Вертайся, тату, зараз додому, тебе вибрала органiзацiя повiтовим комiсаром.

Я дуже того налякався, бо не був на це пiдготований i не почував у собi сили, щоби таке вiдповiдальне завдання подолати.

Я думав, що треба було вибрати д-ра Стахуру, як довголiтнього органiзатора повiту i голову органiзацii. Виконати чийсь приказ, то я потрафлю, але пам'ятати про все самому i другим наказувати, то ледве чи зумiю. А при тiм усiм яка велика вiдповiдальнiсть за те, що може статися. Але треба було iхати. Ще одно вiче пiд церквою, де я перший раз в життi промовляв з вiдпустового амвона на чотирьох стовпах, i я вертаюся до Самбора тими самими селами, що iхав сюди.

Був непривiтний холодний листопадовий ранок. По селах пiяли жалiбно пiвнi, лiниво гавкали собаки, зi зловiщим кряканням обсiло чорне гайвороння безлистi дерева, оранину i пожовклу стерню, простяглеся бiле, iнеем обмерзле, павутиння, а сходяче сонце так ярко освiчувало землю, що аж очi слiпило. Розпитую сина про Самбiр. Нiчого нового. Нiхто його ще не взяв, створилося кiлька урядiв, та нiхто не знае, котрий з них старший та сильнiший i котрого слухати.

По дорозi довiдався я вiд людей, що гуртки добровольцiв уже пiшли до Самбора.

Ну, слава Богу! Недармо я товкся, може, збереться яка сотня. Пiд самим Самбором стоiть на дорозi сваток iз крiсом. Через плече перевiшена синьо-жовта стрiчка так, як ii носили сiчовики. Вiн заступае менi дорогу i задержуе мене. Я виговорюю мое iм'я, ну й додаю, що я повiтовий комiсар.

– «Пассiрт!»

В Самборi йду зараз на «Бесiду», де радить перманентне наша органiзацiя. Вже i Стахура вернув зi Львова.