Навіжена

Ще скажу вам, що вона вашого брата, паничiв, ненавидить, бо, бачте, палко встоюе за жiноче питання…

– Невже! – аж крикнув Ломицький.

– А що, злякались? Але ж з вас i панич! Гей ви! йдiть на приступ скоком-боком, коли це з вашим хистом, – сказала Христина i знов штовхнула хлопця пiд бiк. – Тiльки пам'ятайте про двох бабiв в однiй бабi; приступайте до тiеi, котру подужаете.

– Оце ви мене аж налякали, – сказав Ломицький. – А може, ви говорили так собi, щоб пожартувати, бо ви таки любите жарти.

– Цебто я брешу? Вибачайте, бо я iнститутка, а iнститутки – святительки, а не брехухи, – сказала Христина.

 – Йдiть вже, йдiть! Боже вам допоможи впiймати за роги та залигати того модного, хоч i старого, Дарвiна чи Дарвiнку, – сказала Христина.

Ломицький вийшов од Христини Милашкевичевоi i задумався. «Хоч Христина й каже, що iнститутки – святительки, але, здаеться, ця святителька таки любить брехнути на свою обихiдку. Наговорила, наказала три мiшки гречаноi вовни, – мабуть, щоб мене налякати в жарти.

Вона каже, що я таки добрий страхополох…»

Ломицький йшов, похиливши голову. Але вiн згадав, що зараз побачиться з Марусею, i його серце заграло. Надворi повiвало ранньою весною. Було тихо й тепло, хоч iще були першi днi квiтня. Небо синiло делiкатним ясним кольором, що переходив нанизу понад горами в прозорий, опаловий цвiт. З-за домiв, з-за стiн скрiзь виглядали гiлки абрикосiв, обсипаних цвiтом, неначе бiлим пухом. Весняне повiтря вливало свiжiсть в груди, веселило душу.

Ломицький повеселiшав; його серце, добре зроду, пом'якiшало, подобрiшало.

В чистому небi вилася цiла хмара сизих та бiлих голубiв. Ломицький задивився на iх, i йому здавалось, що й голуби неначе радiли i на радощах грали в небi веселим пурханням.

Вiн прийшов до ворiт Каралаевоi. Назустрiч з хвiртки вибiгла собачка. Ломицький покликав ii ласкаво i погладив по головi. Вiн увiйшов у невеличку свiтличку. Свiтличка була свiтла, хоча небагато обставлена. Коло стiни стояло гарненьке блискуче п'янiно. Над ним висiла старинна чудовоi роботи картина, привезена з-за границi ще батьком староi Каралаевоi.

На картинi був намальований горяний краевид в Альпах: з гiр нiби збiгав потiк, вишитий бiлим бiсером; пiд скелею був намальований млин з здоровими колесами. По обидва боки тiеi картини висiли портрети Моцарта й Бетховена. В гостиннiй було чисто, як у вiночку. Маруся сидiла на канапi i шила сорочку. Жмути бiлого полотна жужмом вкривали ii колiна i спадали хвилями додолу.