Навіжена

Свiт од вiкна наскрiзь пронизував полотно, i бiлi одлиски сипались на чорняву голову, на рум’янi Марусинi щоки. З-за бiлих хвиль ще яснiше блищали Марусинi великi карi очi; чорнi брови здавались чорнiшими, рум'янi губи – червонiшими. Маруся встала з канапи i привiталась до Ломицького. Вiн узяв стiлець i сiв коло стола проти неi.

– От i спасибi вам, Дем'яне Антоновичу, що ви не поцурались нашоi хати. Посидимо, побалакаемо. А я оце за роботою, – сказала Маруся, – звичайне жiноче дiло.

– Як я бачу, ви не любите дурно сидiти згорнувши руки, – сказав Ломицький.

– Нам не можна сидiти згорнувши руки – треба робити. Та я й не люблю дурно сидiти; без роботи мене нудьга бере, – обiзвалась Маруся, затягуючи нитку в ушко голки.

Ломицький озирнувся кругом. На його повiяло спокоем хатнього тихого життя. Стiнний годинник цокав десь в кiмнатi за дверима одномiрне. На столi перед Марусею були розкиданi ножницi, катушки ниток, червонi пасма заполочi, валялись обрiзки полотна.

Через вiкна було видно старi абрикоси, старi волоськi горiхи в невеличкому саду.

«От тут би осiстись менi на ввесь вiк! – подумав Ломицький. – Марусина мати мае хоч старий i невеличкий, але свiй власний дiмок, мае садочок. Знаю, що вона позичила десять тисяч одному молдавському пановi за чималi проценти. Маруся гарна, здорова, робоча, хазяйновита. Замкнувся б от тутечки в хатньому життi… забув би усякi громадянськi питання, нi в якi соцiальнi справи не втручався… щоб мене нiхто не зачiпав.

Знав би свою службу, хоч i неприемну, i годив би начальству… І жив би собi з Марусею тихо, спокiйно, нi в що небезпечне не вмикуючись…»

– Чого це ви задумались? – спитала в Ломицького Маруся.

– Це на мене повiяло спокоем в вашому домi. Як у вас свiтло та чисто, – сказав Ломицький, – яка гарна старинна картина! заграничноi давньоi роботи? – спитав Ломицький, дивлячись на швайцарський горяний вигляд чудовоi роботи, в здорових рамах.

– Це ще мiй дiд привiз з-за границi. От покрутiть отой цвяшок збоку рамок: механiзм заводиться, як в годиннику, – сказала Маруся.

Ломицький встав i завiв механiзм. Вода з бiсеру заворушилась i нiби потекла з гори в долину i впала пiд млиновi колеса. Двое колiс, викладенi з ниток чорного бiсеру, почали крутитись. Тихо, без шуму падала вода з гiр. В хатi стало тихо, тiльки годинник за дверима цокав одномiрно.