Дім на горі

Бачила тiльки маленький клаптик землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з бiлим песиком: песик ii наздоганяв, а вона втiкала.

Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ii серцi: побачила в ii очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру…

Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани. Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав свiтлi клубочки…

Володимир переступив порiг i спинився.

В кiмнатi довкола столу сидiло п’ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать.

– Вибачте, – сказав вiн. – Я оце побачив ваших дiтей… – Вiн знiтився й замовк. – Вибачте, – сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. – Це маленький гостинець дiтям…

Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу дивилася на нього зовсiм iнша жiнка.

Великi, добрi й теплi очi привiтали його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь iх бачив. Було це дуже давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi – ця значно старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло неi, високоi й тонкоi, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi – жiнка ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не мiг од них вiдвести.

– Чи ви не жили на Рудинськiй? – спитав вiн тихо. – Щось менi таке пригадуеться.

Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася.

– Сiдайте повечеряйте з нами.

Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот.

– Це ваш чоловiк?

Тодi заблищала в неi на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на лицi цiеi високоi й худоi, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що вiн знову засумнiвався: чи та це людина?

Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в цьому товариствi – дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку.