Дім на горі

Олександра Панасiвна обiйняла за плечi старших i повела iх до хати, решта посунула за нею, а найменше, п’ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й заплеснуло за собою дверi.

Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi голоси.

Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан.

Так само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i мовчки сидiла з бабою та сином на ганку.

– Менi здаеться, коли я помру, – сказала спокiйно стара, – буде такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл.

– У нас завжди така тиша! – засмiялася Галя. – I не треба, мабуть, бабцю, забивати собi голову думками про смерть…

– Сиджу цiлими годинами сама, – мовила стара. – Скiльки думок налазить у голову!.

.

– Про що ж ви таке думаете? – дзвiнко запитався Хлопець.

– Я, дитино, думаю про все, – сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око iй сльозилося, рот трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона мусить знати бозна-скiльки таемниць, оця його прабаба.

Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi.

Пiдняла каштановий плiд i почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала iх на долоню й задивилася.

– Дай менi! – попросив Хлопець.

Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув iх угору.

Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, – засюрчали й заспiвали.

– А менi часом здаеться, – сказала Галя, – що свiт кiнчаеться на цих горбах…

Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця.

Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою.

Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ii закам’янiло, а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена смерку, i не бачила, здаеться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi, порослi лiщиною горби i не бачила iх.