Дім на горі

Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували погляд до вчительки, яка переступала класний порiг.

7

Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й сили небесноi.

Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй.

Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання, навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз горням, повним бiлоi глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату, обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою бiлизною.

Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре – Володимир тiльки й мiг, що розвести руками.

– Чим же я можу вiддячитися? – спитав вiн.

– А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, – сказала трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер, чарiвний навiйло-характерник.

Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого примiщення на единому розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд тендiтного й мерехкого свiтла – блiдло воно на очах й покривалося синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче загублена Вiтром червона хустка.

Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п’яте ймення. Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й худу постать – до неi збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п’яте. Оточили матiр i закричали, замахали руками.