Дім на горі

Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава, навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока – все це вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю, залиту зеленню й таким-от молоком, – витворювала бiлий сiк i перетворювала його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур’яни, i тi приходили до нього.

Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв, якими обросла веранда, – бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i стежив, як у iхнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували й ходили, наче важелi й шруби невiдомоi машини, бачив, як збираеться в iхнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. «Ось воно, iхне молоко», – думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля доливалася – все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах; заспокоенi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на верандi розумiв iхню втому – в iхнiх очах довмирали останнi iскри величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило.

Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка наливаеться вечорами у людськi душi.

Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла, тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовляе. Олiвець випав iз його стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж таки молоко, обличчям, – вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньоi заграви.

– Iване! – покликала тихенько. – Чуеш, Iва-а!..