Дім на горі

Червоний захiд запалив у iхнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня…

Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на цiпок, а на ногах у неi були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо той чоловiк, що пiдiймався кам’яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до тоi теплоi й затишноi постатi – саме про неi вони думали, спалюючи в своiх очах золотi iскри заходу, i саме ii рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря…

Оточили ii звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi iхнi язики вискакували водночас з червоних ротiв – лащилися вони до староi i радiли.

Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав i важко боров ядуху, – бiле волосся спадало йому на плечi, а палиця-стiлець подавалася вперед – спирався вiн на неi важко.

– Доброго вечора! – сказав вiн, проходячи у ворота. – Чи у тебе, Марiе, все тут гаразд?

– Все гаразд, Iване, – озвалася стара. – А в тебе? Вiн зачинив ворота, i тi з рипiнням вiдрiзали iх вiд того краевиду, що лягав перед очi з гори. Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям свое золоте волосся.

– Я, Марiе, чогось бiльше задихатися став, – сказав тепло сивань i задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця.

6

Поки доiлися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi.

Лiтери випливали з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю; Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнii, якi сплiтали на землi свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з iхньоi гри та руху.

Марiя в цей час доiла кiз. Сидiла посерединi зарослого споришем дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видоену, до неi притьма прискакувала друга.