Дім на горі

Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося – спадок по тому життi, яке лишалося за спиною.

2

Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ii кiнцi, де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр – утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою – стрiмка, кам’яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з правоi руки, трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля.

Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тiею куркою, чи, може, з неба впав – вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, якоi зажив на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi, спалахнув тiльки там блакитний полиск.

– Нема тут уборноi! – вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу, хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у призначеннi якоi годi помилитися.

Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все – володiння його, ба навiть i сам дiд.

Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка, обличчя розм’якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю.

Володимир показав дiдовi своi папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз п’ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на привiтання, вiдтак аж голову закинув – обiйняло його раптом щастя!

Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав, Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею.

На скелi стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання; над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька iжачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi дiм, – хлопчак уже йшов туди по крутiй кам’янистiй стежцi.