Дім на горі

Хтозна-чому пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди. Спинявся, передихав i дивився на горбистий краевид з малою рiчкою в долинi – все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом – запах медових трав з гiрким присмаком.

Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до того дому – все це складало настрiй, що його вiдчуваеш, прокинувшись у залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть – все це наповнювало Володимира, але по-своему i знесилювало. В головi зароiлася трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який безнадiйно дряпаеться на ту гору.

Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до обличчя медову вiть i пив ii чудовий аромат. Серце було готове вискочити з грудей, i вiн з надiею зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще немалий.

По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на його зграбнiсть та моторнiсть.

– Доброго дня! – обiзвався вiн до Хлопця. – Ти з цього будинку?

– Тут тiльки один будинок, як бачите! – сказав Хлопець.

– Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати?

– Моя! – гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. – А ви хто такий будете?

– Директор школи, – махнув рукою вниз Володимир. – Ти в якому класi?

– Я ходжу в мiсто, – сказав Хлопець.

 – А в класi я в четвертому…

– Не подобаеться тобi ця школа?

– Та нi, – засмiявся Хлопець. – Там же мама вчителькою…

– То вона вдома, твоя мама?

– А де ж iй бути?…

Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець дивився йому вслiд.

– А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? – спитав вiн.

Володимир вiдчув, що його заливае червона барва.

– Нiколи не жив на таких горбах, – сказав вiн лагiдно.