Дім на горі

Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме; можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однiеi з тих шибок прозоре обличчя – тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони очима й пiзнають одне одного: де б то iм не пiзнати, коли так довго були одним тiлом, та й дiти цi – плiд iхньоi з’еднаностi.

Вiн помалу вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо несподiвано оясниться, – це помiтить тiльки один чоловiк з цiеi околицi – старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка, що вiдступае од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову впокоiтися, вiн бачитиме й п’ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара бiля високоi й худоi своеi матерi; вiн пiзнае дивне свiтло в материних очах i знайде назву для нього. «Любов», – подумае вiн, i усмiшку, яка розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у цьому зеленому сутiнку нiхто.

17

Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову: на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв.

Павук помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка, вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло, жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця. Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл – кози його розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд ногами траву, що все ще пила з землi сiк, – там, нижче, його око уздрiло сiрi i свiтло-жовтi брили глини.

Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору.