Дім на горі

Iшов i важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.

В полi на нього повiяло густим настоем трав i серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожне. Побачив вiн i чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку. Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ii бiля свого серця. Вiддаля темнiла Псищанська церква, оточена гаем, в гаi тому густо було натикано хрестiв. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто хтось його заморозив.

Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева, якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодii, що видавав той джмiль, – була то та сама пiсня, що спiвав ii чорногуз.

Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози.

Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв, що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i стис те мiсце, де мало бути серце.

Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки.

18

Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але забрав iз собою немало ii синяви та й краси, що так щиро свiтилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто захмелiлий.

Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн схвилював ii, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на неi нагально, все-таки руйнувало ii спокiй.

Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою.

Нi, вiн таки озирнувся до неi, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до неi таким же усмiхом.

Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася своеi смiливостi, а водночас i втiшилася – стояв перед нею чоловiк, котрий не застережуеться перед ii красою.