Дім на горі

Двi рожевi пiдкiвки з’явилися на ii щоках, а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси – вершник без голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.

Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа. Що б сказали про неi Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що скаже про неi й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку?

Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок.

Але староi там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара без ii допомоги не ходила. Занепокоення й розкаяння плеснуло в Галину душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон полилися на неi двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла.

– Ти тут, бабцю? – тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм iнша жiнка. Тепла й сива, м’яка й задумана. Звела на онуку очi, i та вразилася, якi гарнi вони були.

– Бабцю! – вигукнула Галя знову. – Ти встала i пiшла сама?

Стара дивилася на неi з легким прижмурцем.

– Це до мене прийшов новий наш директор, – несмiло виправдалася Галя.

– До мене свого часу теж приходив такий директор, – мовила стара i раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне мереживо кофтини.

19

Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла навскоси, так легше було для ноги. Цiею стежкою пiдiймався йому назустрiч Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою.

Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист.

– Застали маму? – спитав Хлопець, обриваючи свист.

 – А я вiд Марii Якiвни.

– Менi теж треба до Марii Якiвни, – сказав Володимир.

– То ходiть цiею стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни?

– З вiйни, – всмiхнувся Володимир.

– Ви часом не танкiст? – спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв пiдбитий танк.

– Нi, я з пiхоти, – вiдповiв Володимир.

– Пiхота – це не так цiкаво, – сказав Хлопець. – Я б пiшов у льотчики чи танкiсти.

– Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти.