Дім на горі

– Де це ти так убрався?!

– Я ж тобi кажу: ластiвку ловив.

– Ну, i де ж та ластiвка?

– Полетiла, мамо. Але я теж полетiв…

Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняноi голови поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити глиняного чуба.

Галя пирснула, бо несила iй було дивитися на цього глиняного чоловiчка. Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на неi дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути.

Через те засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi – блиснули в них сльози.

– Смiйся, смiйся! – озвалася з ганку баба. – Коли вiн шию собi зверне, не так iще засмiешся.

4

Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили.

– Дошки звiдси я заберу, – сказав сторож.

 – Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.

– Сарай нiкому було звести, – сказав винувато сторож. – Цi парти я також заберу.

– Стiл хай лишиться, – сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату. В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався. Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись.

Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви.

– А вещi вашi де, звиняйте? – спитав уже з дошкою на плечi.

– Отут! – Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на нього вражено.

– Я зараз допоможу, – сказав Володимир.

– Аз ногою у вас що? – спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку.

– Нема в мене ноги.

– Значиться, на протезi? – Старий поклав дошку на плече й озирнувся. – А хоч ковдра у вас е?

– Ковдра зi мною, – засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко шинелi.

Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним папером, а друге так закiптюжилося, що краевид за ним пливав у сiрому туманi.

Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалекоi рiчки. В хатi навпроти зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа, що вiн аж зажмурився.

– Ви б посидiли, – сказав вiд порога Степан.