Тиха місцина

– Бо я тiльки-но звiдти, й менi розповiдали, що iхня найвiдомiша серцеiдка зараз гостюе тут, а ii шанувальники один за одним стрiляються прямо на вулицях. Саме так! Там нi пройти нi проiхати, тому менi iнколи доводилося допомагати iх збирати…

«Лiворуч, напевно, Мобiлська затока, – подумав Безiл. – Там мiсячна дорiжка, як завжди на Пiвднi, а на березi чорнi вантажники з порту спiвають «До Мобiлу, до Мобiлу»… Обабiч дороги в м’якiй тiнi густого яскравого плюща ховалися будинки; балкони покривалися сiтчастими кринолiнами, а iз зарослих садкiв вечорами долинали звуки гiтар.

Було доволi тепло; голоси звучали розмiрено, адже знайшовся б час поговорити про все на свiтi – i навiть голос Мiннi, що вiдповiдав на базiкання юного незнайомця, лунав повiльно i лiниво; Безiл ранiше нiколи не вбачав у нiй уродженку Пiвдня. Автомобiль пригальмував бiля великоi брами, за якою крiзь ряснi дерева виднiвся пофарбований у жовтий колiр будинок. Ле-Мойн вийшов.

– Щиро сподiваюся, що вам обом тут сподобаеться! Я, з вашого дозволу, зроблю кiлька вiзитiв i намагатимусь, щоб ви отримали якомога бiльше задоволення вiд перебування у нас.

Бажаю вам добре провести день!

Коли вони вiд’iхали вiд далi, Бессi Белл з усмiшкою поглянула на Мiннi:

– Ну, що я тобi говорила? – мовила вона.

– Я ще на перонi здогадалася! Ще до того, як вiн пiдiйшов до машини! – сказала Мiннi. – Як вiдчувала, що це вiн.

– Вiн доволi гарний, еге ж?

– Так, неймовiрно гарний, – вiдповiла Мiннi.

– Зазвичай вiн товаришуе зi старшими…

Безiл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася.

Зрештою, цей юнак-пiвденець iз глибинки був просто мешканцем цього мiстечка; якщо до цього додати ще й те, що вiн товаришував iз компанiею, що старша, то про його iснування не варто було настiлки наполегливо згадувати.

Але раптом до нього повернулася Мiннi та мовила:

– Безiле! – вона заклично вигнулася i скромно склала руки на колiнах, нiби в очiкуваннi; цi жести щоразу викликали в його серцi хвилювання. – Я обожнюю твоi листи.

– Могла б хоч раз менi вiдповiсти.

– У мене нi хвильки вiльноi не було, Безiле! Я iздила в гостi Була в Чикаго, а потiм до Нешвiлу. Я навiть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихiше. – Тато з мамою розлучаються, Безiле. Уявляеш, який жах?

Його це вразило, проте через якийсь час вiн звикнувся iз цiею думкою, однак йому стало вельми шкода Мiннi; думка про розлучення з’едналася в його свiдомостi з ii романтичним образом i вiдтодi втратила для нього свiй трагiзм.