Гітара, кості, кастет

Вони знають – що таке «джоллi-Ролл» та «схiд над Мiссiсiпi». А одна панi прийшла й повiдомила, що хоче навчитися клацати пальцями. Маю на увазi клацати так, як всi люди. Сказала, що з дитинства так i не навчилася. Я дав iй пару-трiйку урокiв i оп-па! Їi батько пожалiвся, що пiде з дому.

– І як часто проходять заняття?

– Тричi на тиждень. Ми якраз туди iдемо.

– А я яким боком?

– Ну, ви просто будете однiею з моiх учениць. Я повiдомив iм, що ви з дуже благородноi сiм’i родом iз Нью-Джерсi. Не говорив, що ваш батько – суддя, я збрехав, що вiн володiе патентом на рафiнад.

Вона роззявила рота.

– Отже, все, що вам слiд робити, – продовжував вiн, – це вдати, що у вiчi не бачили жодного перукаря.

Зараз вони пiд’iхали до пiвденного краю мiста, й Амантiс помiтила ряд автомобiлiв, припаркованих перед двоповерховою будiвлею. Машини були присадкуватi, великi, ошатнi та блискучi. Цi авта вироблялися спецiально для розв’язання проблем мiльйонера, якi морочили собi голову над тим, що подарувати синкам на iхне вiсiмнадцятирiччя.

Затим, вузькими схiдцями, Амантiс пiднялася на другий поверх. На дверях, з яких долинала музика та смiшки, красувався надпис:

ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н.

«Гра в костi, кастет i гiтара»

Пн., Ср., Пт.

З 15:00 до 17:00.

– Запрошую вас, – мовив директор, розчахнувши перед нею дверi.

Амантiс опинилася у великiй, просторiй кiмнатi, наповненiй дiвчатами та хлопцями приблизно ii вiку. Спочатку iй здалося, що перед нею своерiдна сцена пiсляобiднього чаювання, та через деякий час вона усвiдомила, що вся процедура пiдкоряеться певному мотиву та схемi.

Учнi були подiленi на групи, однi сидiли, навколiшки, iншi стояли, та всi з головою поринули у своi заняття. Пiв дюжини молодих ледi зiбралися в коло навколо якихось невидимих предметiв; iхнi голоси, сумiш крикiв та вигукiв, – жалiбних, прохальних, благальних, заклинальних, великостраждальних – звучали теноровою партiею, фоном якоi слугував мiстичний стукiт.

Бiля дiвчат четверо молодикiв оточили темношкiрого юнака; ним виявився не хто iнший, як недавнiй камердинер мiстера Пауелла. Юнаки, якимись неспорiдненими фразами, кричали на Гюго, виражаючи широку гаму емоцiй. Їх голоси то зростали до ремствування, то спадали й звучали розслаблено й тихо. Кожного разу Гюго вiдповiдав iм: то схвалював, то виправляв, то критикував.

– А що вони роблять? – прошепотiла Джиму Амантiс.

– Це заняття з пiвденного говору.