Гітара, кості, кастет

 – Якщо не зможеш позбутися цiеi… цiеi особи, – вона вказала на дiвчину недбалим помахом руки, – направ ii в кiно.

Скрикнувши щось незрозумiле, дiвчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлi, вiдвернулася, махнула своему супутнику в iншому кiнцi зали та вийшла за порiг.

– Не подобаеться вона менi, – заявила сварливим тоном дiвчина, коли Даяна покинула ресторан. – Хто вона взагалi така? Одна з твоiх колишнiх?

– Це правда, – насупився Чарлi. – Моя колишня. І – едина.

– О, i ви з пелюшок знайомi.

– Нi, – Чарлi похитав головою. – Вперше зустрiлися на вiйнi, вона працювала в iдальнi.

– Вона? – Елейн здивовано пiдняла брови. – Не схоже, щоб вона…

– О, iй вже не дев’ятнадцять… iй майже двадцять п’ять, – Чарлi розсмiявся. – Я зустрiв ii одного разу бiля польового складу поблизу Суассона; вона сидiла на ящику, а навколо кишiло стiльки лейтенантiв, що вистачило б на цiлий полк. А через три тижнi ми вже заручилися!

– А що потiм? – рiзким голосом запитала Елейн.

– Звичайна iсторiя, – Чарлi вимовив це не без гiркоти. – Вона розiрвала заручини. Тiльки одного не зрозумiю: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своеi ескадрильi. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, вiд того все й поiхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такi барвистi: через кiлька годин мiй лiтак впав, i те, що вiдбувалося до того, так i вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цiкавитися навколишнiм свiтом, виявилося, що все тепер iнше.

Спочатку я мiзкував, що винен в цьому iнший чоловiк.

– Вона розiрвала заручини?

– Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала бiля мого лiжка i якось дивно дивилася на мене. Я не витримав i попрохав люстерко: думав, що замiсть обличчя – шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постiйно думае про нас, що сумнiваеться в заручинах, i так далi. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав лiтак, мiж нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тiльки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось.

Вона говорила, що нiбито ми обое прагнемо волi, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не вiдав – що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тодi в подушки та побажав не бачити бiльше бiлого свiту. А через два мiсяцi я почув, що вона вiдпливла на батькiвщину.

Елейн тривожно схилилася до нього:

– Не iдь до неi за мiсто, Чарлi. Благаю, не iдь.