Гітара, кості, кастет

Я думав, ти остаточно перестала цiкавитися моiм життям ще п’ять рокiв тому.

– Ти не залишишся?

– Нi.

– Добре… тодi в нашому розпорядженнi всього одна година. Пiшли звiдси, посидимо на парапетi бiля затоки.

Разом вони ступили в глибокi сутiнки, наповненi густим запахом солi й троянд.

– Пам’ятаеш, коли ми востанне ходили кудись разом? – шепнула Даяна.

– Ну… нi. Не пригадую. Коли це було?

– Немае значення, якщо ти забув.

На набережнiй Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега.

– Весна, Чарлi.

– Знову.

– Нi, просто весна. «Знову» шепоче про старiсть, – Даяна завагалася. – Чарлi…

– Так, Даймонд Дiк.

– Я всi цi п’ять рокiв чекала нагоди з тобою поговорити.

Краем ока вона помiтила, що Чарлi хмуриться, i змiнила тон.

– Де ти збираешся працювати, Чарлi?

– Не знаю. У мене залишилося трохи грошей, так що якийсь час протягну без роботи. Не думаю, що я до чогось придатний.

– Ти хочеш сказати, едина робота, до якоi ти цiлком придатний, це вiйськова справа.

– Так, – злегка зацiкавившись, Чарлi повернувся до Даяни. – Вiйна для мене все. Це здасться дивним, але про тi днi я згадую як про найщасливiшi у своему життi.

– Розумiю, про що ти, – повагом промовила Даяна. – Таких безпощадних переживань i драматичних подiй у життi нашого поколiння бiльш не буде.

Вони ненадовго замовкли. Коли Чарлi знову заговорив, його голос дещо тремтiв.

– За час вiйни я дещо втратив – втратив частинку себе, яку, навiть якщо захочу, вже не повернути.

У певному сенсi це була моя вiйна, а не можна ж ненавидiти те, що тобi належало, – раптом вiн повернувся до Даяни. – Даймонд Дiк, нумо, зiзнайся: ми ж кохали одне одного, i менi здаеться… зараз цей спектакль розiгрувати безглуздо.

Вона судомно зiтхнула.

Так, – слабким голосом погодилася Даймонд Дiк, – зiзнаюся.

– Я зрозумiв твоi намiри, i не сумнiваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тiльки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кiлькома фразами з давньою любов’ю.

– Це зозла.

Чарлi кинув пильний погляд на Даяну.

– Брехня, Даймонд Дiк. Хоч… навiть, коли б ти й кохала мене, вже нiчого немае значення. Я вже не та людина, що була п’ять рокiв тому – хiба ти не бачиш? І зараз, всi ночi, осяянi мiсячним сяйвом, я промiняв би на випивку. Здаеться, я бiльше навiть не здатен кохати таку дiвчину, як ти.

Даяна кивнула.

– Зрозумiло.