Гітара, кості, кастет

– Чому ти не вийшла за мене п’ять рокiв тому, Даймонд Дiк?

– Не знаю, – вiдповiла вона, трохи помовчавши. – Я схибила.

– Схибила! – ображено повторив вiн. – Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парi чи рулетка.

– Нi, це не були iгри.

Хвилину тривала тиша – потiм Даяна обернулася до Чарлi. Очi ii блищали.

– Не поцiлуеш мене, Чарлi? – запитала вона прямо.

Вiн вiдсахнувся.

– Це що, так важко? Ранiше я нiколи не просила чоловiка мене поцiлувати.

Чарлi скрикнув i зiскочив з парапету.

– Я – в мiсто, – промимрив вiн.

– Гаразд, коли тобi вже так огидне мое товариство.

– Даяно, – Чарлi пiдiйшов ближче, обiйняв ii колiна й заглянув в очi. – Ти ж знаеш, якщо я тебе поцiлую, менi доведеться залишитися. Я боюся тебе – боюся твоеi доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І пiсля твого поцiлунку я не зможу повернутися… до iншоi дiвчини.

– Прощай, – раптом кинула вона.

Чарлi завагався, потiм безпорадно запротестував:

– Ти ставиш мене в незручне становище.

– Прощай.

– Послухай, Даяно…

– Будь ласка, йди.

Вiн повернувся й швидко пiшов до будинку.

Даяна сидiла нерухомо, вечiрнiй бриз грайливо куйовдив ii шифонову сукню. Мiсяць вже зiйшов вище, а затокою плив трикутник срiблястоi луски, нiжно здригаючись пiд жорсткий металевий бренькiт банджо на галявинi.

Нарештi люба самота – нарештi. Не залишилося навiть примари, супровiдника на шляху крiзь роки. Можна скiльки душi завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга.

Даяна просидiла майже годину, розглядаючи iскри свiтла на тому березi. Але ось по ii шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вiтерець, i вона зiскочила з парапету, обережно приземлившись на свiтлу гальку узбережжя.

– Даяно!

До неi наближався Брек, схвильований i розчервонiлий пiсля вечiрки.

– Даяно! Я хотiв тебе познайомити зi своiм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.

Вона похитала головою.

– У мене закололо в скронях, пiду нагору.

Пiдiйшовши ближче, Брек помiтив, що на ii вiях колишуться блискучi сльози.

– Даяно, що трапилося?

– Нiчого.

– Але щось же трапилося.

– Нiчого, Бреку. Але моя тобi порада – будь обережним! Думай, в кого закохуешся.

– Ти закохана в… Чарлi Еббота?

З неi вирвався химерний, печальний смiшок.

– Я? О, Боже, Бреку! Нi! Я нi в кого не закохана.