Гітара, кості, кастет

Я не створена для нiжних почуттiв. Я й себе бiльше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумiв?

Раптом вона кинулася до будинку, високо пiднiмаючи спiдницю, щоб не намочити ii росою. У своiй кiмнатi скинула туфлi та звалилася в темрявi на лiжко.

– Треба було бути обачнiшою, – шепотiла вона собi. – Життя завжди мене карало за легковажнiсть. Спакувала свою любов у бонбоньерку й пiднесла, мов для солодкого частування.

Вiкно було вiдчинене, печальнi саксофони на галявинi безладно розповiдали якусь меланхолiйну iсторiю.

Чорношкiрий хлопець обманював жiнку, якiй поклявся в коханнi. Коханка красномовно його застерiгала: не обманюй красуню Джеллi-Ролл, навiть коли шкiра ii бiлiша вiд корицi…

На столику бiля лiжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку.

– Так.

– Одну хвилину, будь ласка. Дзвiнок з Нью-Йорку.

У головi промайнула гадка, що телефонуе Чарлi, але це ж неможливо. Вiн ще в дорозi.

– Алло, – голос був жiночий. – Це будинок Дiкi?

– Так.

– Мiстер Чарльз Еббот бiля вас?

Серце Даяни мовби закрижанiло: цей голос належав бiлявцi з ресторану.

– Що? – запитала вона зацiпенiло.

– Будь ласка, я хотiла б негайно поговорити з мiстером Ебботом.

– Ви… ви не зможете з ним поговорити. Вiн поiхав.

Пауза. Жiночий голос недовiрливо бовкнув:

– Я не вiрю.

Даяна мiцнiше стиснула телефонну слухавку.

– Я знаю з ким розмовляю, – у голосi прорiзалася iстерична нота. – Менi потрiбен мiстер Еббот. Якщо ви брешете, вiн дiзнаеться, i це вам просто так не минеться.

– Заспокойтеся, врештi-решт.

– Якщо вiн поiхав, то куди?

– Я не знаю.

– Якщо його через пiв години не буде в мене, я зрозумiю, що ви брехали, i тодi…

Даяна поклала слухавку й знову впала на лiжко, надто втомлена вiд життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявинi грав оркестр, i вiтерець нiс в кiмнату слова:

Ой чи не справдi з розуму зiйшов?

Не говори дурниць красунi Джеллi-Ролл!

Даяна прислухалася. Мурини спiвали голосно, несамовито; саме життя вiдчувалося в цьому спiвi, такому рiзкому й немилозвучному.

Якою ж безпомiчною була вона сама собi! У порiвняннi з варварською наполегливiстю iншоi дiвчини, ii блiдий, безглуздий заклик i нiгтя не вартий.

Будь зi мною милим, будь душi поет:

Бо я маю вдома кулемет.

Тональнiсть музики знизилася до незвичайного, загрозливого мiнору. Вона щось Даянi нагадала – якийсь дитячий настрiй, i атмосфера навколо немовби повнiстю змiнилася.