Гітара, кості, кастет

Спогад цей не стосувався чогось конкретного, вiн пробiг по всьому тiлу, наче струм чи хвиля.

Даяна несподiвано скочила з лiжка й почала нишпорити в темрявi, шукаючи туфлi. У головi барабанним ритмом вiдлунювала пiсня, зуби рiзко зiмкнулися. У руках налилися й заграли мiцнi м’язи, натренованi за грою в гольф.

Увiрвавшись у хол, вона вiдчинила дверi в кiмнату батька, обережно прикрила iх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхiдний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блiдих анемiчних комiрцiв.

Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядiв.

У своiй кiмнатi Даяна подзвонила в гараж.

– Подайте мiй родстер до бiчних дверей негайно!

Поспiхом, пiд трiск розiрваних застiбок, виплутавшись iз вечiрньоi сукнi, вона кинула ii на пiдлогу; натомiсть одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спiдницю й старий, синьо-бiлий блейзер, комiрець якого скрiпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом i, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.

– Нумо, Даймонд Дiк! – голосно прошепотiла вона.

Рiзко видихнувши, вона сунула пiстолет у кишеню блейзера й стрiмко вийшла за порiг.

Даймонд Дiк! Це iм’я впало одного разу iй в очi на обкладинцi «жовтого» журналу, символiзуючи ii дитячий бунт проти беззубого iснування. Даймонд Дiк тримав вухо насторожi, жив за власними законами, судячи про все по-своему. Коли правосуддя зволiкало, вiн вистрибував на сiдло й галопом мчав у передгiр’я, бо, керуючись безпомилковим iнстинктом, був вищим та розумнiшим за закон.

Даяна уявляла його божеством, всемогутнiм i безмежно справедливим. А заповiдь, якоi вiн дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторiнках, полягала перш за все в тому, щоб захистити своi володiння.

Через пiвтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мiель». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачiв, а сонмище пар у вечiрнiх туалетах проводили Даяну цiкавими поглядами, коли та прослизнула у дверi. Усерединi вона вiдразу звернулася до метрдотеля.

– Ви знаете таку дiвчину, Елейн Рассел?

– Так, мiс Дiкi. Вона в нас частий гiсть.

– А чи не пiдкажете, де вона мешкае?

Метрдотель задумався.

– Дiзнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспiшаю.

Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безлiч разiв, з рiзними супутниками. Ранiше вона нiколи не зверталася до нього з проханнями.

Метрдотель поспiхом обшукував поглядом зал.

– Сiдайте, – запропонував вiн.

– Не варто.