Гітара, кості, кастет

Крiм того, я краще пiзнав свою краiну, тому що тепер у мене е з чим ii порiвнювати. Ось так, сер, я провiв вiльний час, i маю намiр ще раз так вiдпочити, коли пiду на пенсiю.

Джирард задумливо вiдкинувся на спинку крiсла.

– Що ж, Перрiше, непогано. Не знаю, але iдея менi сподобалася: вiдправитися в морський вояж, глянути на лондонську бiржу… тобто на Лондонський Тауер. Так, юначе, хороша iдея, – вiн обернувся до iншого претендента, який слухаючи Перрiша, неспокiйно совався на стiльцi. – Ну, Ван Бюрене, тепер ваша черга.

– Я обмiрковував iдею подорожi, – з гарячковою швидкiстю почав Ван Бюрен, – але вирiшив iнакше. Коли людинi шiстдесят, вона не захоче снувати туди-сюди мiж европейськими столицями. Таких подорожей вистачило б на рiк, не бiльше. Нi, сер, основне – це якесь пристрасне захоплення, особливо коли воно спрямоване на добробут людства, бо на схилi рокiв людина прагне покинути цей свiт кращою версiею себе. І ось у мене визрiв план – заснувати центр пiдтримки iсторii та археологii, який повнiстю змiнить систему державноi освiти.

Такий почин зацiкавить кожного, тому вкладуть i працю, i грошi. Протягом цього часу я детально снував свiй план i, з вашого дозволу зауважу, заняття це виявилося по-справжньому легким й захопливим – саме те, чого потребуе енергiйна людина на схилi лiт. У це заняття я поринув з головою, мiстере Джирарде. За цi два тижнi я дiзнався бiльше, нiж за все життя – я був таким щасливим, як нiколи.

Коли вiн замовк, Сайрус Джирард вiдповiв багаторазовими схвальними кивками.

Та обличчя його, заразом, було дещо невдоволеним.

– Заснувати товариство? – пробурмотiв вiн. – Що ж, менi часто приходила така думка – але щоб самому ним керувати? Моi здiбностi дещо iншi. Та все ж iдея варта детального розгляду.

Нетерпляче вставши, вiн почав мiряти кроками килим.

На обличчi Джирарда малювалося щораз бiльше розчарування. Кiлька разiв вiн виймав годинник i дивився на циферблат, немов сподiваючись, що Джонс все-таки не поiхав у Чикаго, а з хвилини на хвилину з’явиться й запропонуе кращий та вiдповiдний його смакам план.

– Що ж зi мною таке? – невесело питався вiн сам себе. – Коли щось починаю, то доводжу це до кiнця. Очевидно, настала старiсть.

Як не намагався, а обрати не мiг. Кiлька разiв вiн завмирав i зупиняв погляд спочатку на одному, потiм на iншому молодку, вiдшукуючи якусь привабливу рису, на пiдставi якоi можна буде вирiшити. Але пiсля кiлькох таких спроб iхнi обличчя злилися в едину маску й стали невиразними.