Гітара, кості, кастет

Це були близнюки, якi розповiли йому одну й ту ж iсторiю про те, як перевезти фондову бiржу на аеропланi в Лондон i зробити з неi кiнофiльм.

– Вибачте, хлопцi, – сказав вiн, затинаючись. – Я обiцяв вирiшити сьогоднi вранцi, i я вирiшу, але ця справа для мене дуже важлива, тому вам доведеться трiшки потерпiти.

Обидва кивнули й втупилися на килим, щоб не пантрувати за тривожними очима Джирарда.

Раптом той ступив до столу, взяв телефонну слухавку й викликав в офiс головного управителя.

– Слухайте, Голт, – прокричав вiн, – впевненi, що послали Джонса в Чикаго?

– Так, цiлком, – вiдгукнувся голос на тому кiнцi дроту.

 – Вiн зайшов до мене два днi тому й повiдомив, що якщо не працюватиме, то зiйде з розуму. Я вiдповiв, що це порушення iнструкцiй, але вiн сказав, що, так чи iнакше, бiльше не братиме участi в змаганнi, а нам якраз був потрiбний молодик, який розбираеться в торгiвлi срiблом. І я…

– Так, але яке ви мали право? Я хотiв з ним поговорити, а ви його послали.

Бух! Джирард повiсив слухавку та продовжив тинятися по кiмнатi.

Чортiв Джонс, думав вiн. Така невдячнiсть пiсля всього, що я зробив для його батька. Просто скандал! Думка перескочила до iншого питання – чи зможе Джонс залагодити справи в Чикаго? Ситуацiя складна, але ж Джонс – надiйний парубок. Всi вони надiйнi. От де перечiпка.

Джирард знову схопив телефонну слухавку. Вiн мав намiр подзвонити Лолi, бо пiдозрював, що донька, коли забажае, зможе допомогти. Йому не давалася оцiнка персонажiв, i саме зараз думка Лоли мала бiльше значення, нiж його.

– Змушений вибачитися перед вами, хлопцi, – засмучено промовив вiн, – я не хотiв цiеi метушнi й затримки. Але мое серце розриваеться, коли знаю, що мушу передати комусь це пiдприемство, а коли думаю кому ж – все плутаеться, – вiн помовчав. – Хтось iз вас робив пропозицiю моiй Лолi?

– Я, – зiзнався Перрiш, – три тижнi тому.

– Я теж, – пробурмотiв Ван Бюрен, – i досi сподiваюся, що вона передумае.

Джирарду стало цiкаво, як вчинив Джонс. Ймовiрно, вiн не наслiдував iнших, бо завжди поводиться загадково.

У нього навiть iм’я не таке, як в iнших.

Телефон пiд рукою пронизливо задеренчав, i Джирард iнтуiтивно потягнувся за слухавкою.

– Дзвiнок iз Чикаго, мiстере Джирарде.

– Я не хочу нi з ким говорити.

– Це в особистiй справi. Мiстер Джонс.

– Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’еднати.

Почувся трiск… зi слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався пiвденний акцент.

– Мiстер Джирард?

– Так.