Гітара, кості, кастет

– Я з десятоi намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися.

– І е за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повiдомили, що вас звiльнено?

– Я цього й очiкував, – слова цi звучали понуро. – Я, може, i несусвiтнiй дурень, але зiзнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немае роботи.

– А як же ж по-iншому! – гаркнув Джирард. – Нiхто не здатний… – вiн виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко.

Спiврозмовник мовчав.

– Якраз це я i вiдчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розумiемо, пояснювати бiльше нiчого.

– Тобто як це – ми один одного розумiемо? Це вже зухвалiсть, юначе. Ми один одного зовсiм не розумiемо.

– Я це i мав на увазi, – уточнив Джонс, – я не розумiю вас, а ви не розумiете мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете.

– Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, нiби я хочу розлучитися з роботою? – вiн люто струснув телефонний апарат. – Не смiйте менi перечити, юначе! Теж менi: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалi не збираюся залишати роботу! Чуете? Взагалi!

Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик i звiдти звалилася вниз.

Джирард опустився на колiна й почав люто нишпорити по пiдлозi.

– Алло! – кричав вiн. – Алло, алло! Гей, з’еднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено!

Молодики схопилися з мiсця. Джирард повiсив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким вiд напливу почуттiв.

– Я з глузду з’iхав, – судомно промовив вiн.

 – Кинути роботу в шiстдесят! Так я просто збожеволiв! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять лiт! Хай тiльки й спробуе хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смертi».

Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку.

– Це Джонс? Нi, менi потрiбен мiстер Джонс, Рiп Джонс. Вiн… вiн мiй партнер. – Пауза. – Нi, Чикаго, це помилка. Я не знаю нiякоi мiсiс Джонс, менi потрiбен мiстер…

Вiн затнувся, i поступово його обличчя витягнулося.

Наступнi слова вiн вимовив несподiвано спокiйним, без хрипоти, голосом:

– Як… як, Лоло…

Аркадiя Джона Джексона

І

Перший лист, гарячково зiм’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, вiн все ще витрiщався на тiло мертвоi курiпки, зображеноi на сервантi олiйними фарбами, мовби нiколи ii й не бачив щодня за снiданком ось уже дванадцять лiт.