Гітара, кості, кастет

Нарештi вiн опустив погляд i почав читати:

«Вельмишановний мiстере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашiй щорiчнiй зустрiчi. Ми аж нiяк не маемо права визначати змiст Вашоi промови, проте для слухачiв, здаеться, тема „Що дало менi життя’’ звучить доволi цiкаво. Виголошена вами, така лекцiя, безсумнiвно, надихнула б кожного.

У будь-якому разi, ми будемо надзвичайно радi Вашому виступу та й Ваш прихiд для нас – як честь.

Щиро Ваш,

    Ентонi Рорбек,

    Секр.

Лiги громадського поступу».

– Що дало менi життя? – вголос промовив Джон Джексон, пiднiмаючи голову.

Снiдати йому перехотiлося, i тому вiн взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пiв години полежати перед вiд’iздом у дiловий центр мiста. Вiн чинив так щоранку вже десять рокiв – вiдтодi, як однiеi похмуроi ночi вiд нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвiлля. Свiжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут вiдпочивати та спостерiгати крiзь просвiт у зеленiй огорожi з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тiнистою, найкрасивiшою в мiстi, – пливуть автомобiлi.

– Що дало менi життя? – повторив вiн, сiдаючи в скрипуче плетене крiсло; позаяк трохи подумав i прошепотiв: – Нiчого.

Сказане слово налякало його. За всi своi сорок п’ять рокiв вiн жодного разу подiбного не говорив. Найбiльшi трагедii життя його не зневiрювали, а просто навiювали тугу. Але зараз, спостерiгаючи, як теплий, привiтний дощик струмуе з карнизiв на знайому галявину, вiн зрозумiв, що життя остаточно вiдняло в нього все щастя та всi iлюзii.

Вiн усвiдомив це, зиркнувши на зiм’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надii, пов’язанiй з единим сином. Те, про що йшлося в листi, йому говорили й ранiше численними натяками й вказiвками: його син – слабкий i пожадливий; навiть ввiчливий тон вiдправника цього не пом’якшував. Лист прийшов вiд декана коледжу в Нью-Гейвенi, чоловiка, який висловився точно та ясно:

«Шановний мiстере Джексон, з безмежним жалем змушений повiдомити, що Ваш син, Еллерi Хемiл Джексон, призначений до вiдрахування з нашого унiверситету.

Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязнi стосовно Вас. Тепер розумiю, що це було помилкою, i з мого боку замовчування того, що таким тут не мiсце, було б некомпетентним.