Гітара, кості, кастет

На балу другокурсникiв вiн поводився так, що кiльком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.

Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дiйснiсть. Я розпорядився, щоб пiслязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.

Щиро Ваш,

    Остiн Шеммерхорн,

    декан коледжу».

Джон Джексон навiть не уявляв що ж такого ганебного мiг зробити його син. Без зайвих питань, вiн знав, що слова декана правдивi. Вже й тут, у цьому мiстi, е будинки, куди його синовi ступати заборонено! Якийсь час огрiхи Еллерi прощали заради його батька, а вдома взагалi на них дивилися крiзь пальцi: Джон Джексон належав до рiдкiсного типу людей, здатних прощати своiх нащадкiв.

Але батьковi набридло. Сидячи пiд тихими краплями квiтневого дощу на верандi цього ранку, чоловiк вiдчув, що щось у його серцi обiрвалося.

– Що дало менi життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим вiдчаем похитав головою. – Нiчого!

Вiн взяв i перечитав другий лист, вiд Лiги суспiльного поступу, i все його тiло пройняв безпорадний, здивований смiх.

У середу, саме тодi, коли його уiдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матерi, вiн, Джон Джексон, зiйде на трибуну в дiловiй частинi мiста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радiсть. «Учасники асоцiацii, – iхнi лиця – бадьорi, оптимiстичнi, зацiкавленi поглядають на нього знизу, мов мiсяцевi серпи – менi запропонували розповiсти кiлькома словами, що менi дало життя…»

Слухачiв збереться чимало, бо кмiтливий молодий секретар пiдiбрав тему з ноткою iнтимностi: Джон Джексон, успiшний, обдарований, популярний, – що вiн зумiв знайти для себе в сумбурному достатку життевих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподiваючись на те, що вiн розкрие якусь таемну формулу, яка допоможе iм стати такими ж популярними, успiшними й щасливими, як вiн сам.

Вони вiрять у правила; вся молодь у цьому мiстi вiрить у твердо встановленi правила, i багато хто з них вирiзуе купони, вiдсилае iх i отримуе брошурки, автори яких обiцяють iм бажанi багатства i добробут.

«Учасники асоцiацii, перш за все дозвольте сказати, що життя мiстить у собi стiльки цiнного, що, коли не можемо вiднайти цю цiннiсть, – виннi ми, а не життя».

Дзвiн порожнiх, банальних слiв спiвзвучний з мелодiею безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумiв, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Вiн надто довго спав й снував сни, та тепер нарештi прокинувся.