Гітара, кості, кастет

– Навiщо спiвати оди свiту, який такий до мене жорстокий? – прошепотiв вiн дощу. – Краще вже покинути цей будинок, це мiсто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юностi, в iншому мiстi.

Кивнувши, вiн розiрвав обидва листи на дрiбнi клаптики й впустив iх на стiл. Тихо погойдуючись, неспiшно насолоджуючись сигарою, з якоi вилися блакитнi кiльця диму, вiн просидiв тут ще пiв години.

II

В офiсi до Джона Джексона пiдiйшов зi своею традицiйною ранковою посмiшкою мiстер Фавлер, головний клерк.

– Добре виглядаете, мiстере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним.

– Авжеж, – бадьоро погодився Джон Джексон. – Але через годинку хмари розiйдуться. У приймальнi е хтось?

– Ледi, мiсiс Ролстон.

Мiстер Фавлер здiйняв сивi брови з комiчним трагiзмом.

– Передайте, що я не зможу ii прийняти, – дещо здивував клерка мiстер Джексон. – І пiдготуйте побiжний звiт, про те, скiльки за останнi двадцять рокiв я витратив грошей завдяки ii посередництву.

– О… гаразд, сер.

Мiстер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважнiше ставитися до своiх рiзноманiтних пожертв, але тепер, пiсля двох десяткiв роботи, все ж трохи стривожився.

Коли список уклали – для цього знадобилася година на клопiтке порпання в запилюжених гросбухах та корiнцях чекiв – Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.

– У цiеi жiнки грошей бiльше, нiж у вас, – бурчав Фавлер за його плечима. – Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зi свого гаманця вона не вiддала нi цента, все тiльки в iнших випрошуе.

Джон Джексон не вiдповiдав. У головi в нього крутилася думка про те, що мiсiс Ролстон однiею з перших у мiстi заборонила Еллерi Джексону вхiд у свiй будинок. Вона, звiсно, мала цiлковите право, та все ж, якби Еллерi в своему шiстнадцятирiчному вiцi зацiкавився якоюсь милою панянкою…

– Завiтав Томас Джей Макдауелл. Бажаете його прийняти? Я повiдомив, що не знаю, чи ви на мiсцi: у вас, як на мене, мiстере Джексоне, сьогоднi втомлений вигляд.

– Я прийму його, – перервав клерка Джон Джексон.

Силует Фавлера вiддалявся, i Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховуе ця людина пiд своею розпливчастою добродушнiстю? Кiлька разiв, без вiдома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби пiдлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тодi Джон Джексон тiльки всмiхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в головi.