Гітара, кості, кастет

– Ну звiсно, вiн вважае мене за дурня, – пробурмотiв задумано Джон Джексон, – вiд нього ж давно немае нiякого пуття, а я його не звiльняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.

Томас Джей Макдауелл – великий, розмашистий суб’ект iз масивними, бiлими руками – мов вихор влетiв у кiмнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогiв, вiн розпочинався б iз Тома Макдауелла. Протягом двох десяткiв рокiв цi двое незмiнно розходилися з усiх питань дiяльностi мунiципалiтету, а в 1908 роцi ледь не влаштували публiчну бiйку, оскiльки Джексон зiзнався газетярам, що Макдауелл – найгiрший з полiтикiв за всю iсторiю мiста – а це знав кожен.

Зараз все забулося; вiд колишньоi ворожнечi залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковiй зустрiчi.

– Вiтаю, мiстере Джексоне, – з показовою сердечнiстю розпочав Макдауелл. – Нам треба ваша допомога та вашi грошi.

– З якоi нагоди?

– Завтра вранцi в «Орлi» вам покажуть план нового залiзничного вузла. Єдиною перешкодою може стати мiсце розташування. Нам потрiбна ваша земля.

– Що?

– Залiзниця повинна зайняти двадцять акрiв по цей бiк рiчки, там, де стоiть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копiйки – буде вокзал, якщо нi – то коту пiд хвiст.

Джексон кивнув.

– Зрозумiло.

– І скiльки ви вiзьмете? – лагiдно запитав Макдауелл.

– Анiтрохи.

Вiдвiдувач здивовано роззявив рота.

– Тобто це подарунок?

Джон Джексон звiвся.

– Я втомився бути мiсцевим цапом-вiдбувайлом, – рiвним голосом вимовив вiн. – Ви викинули на вiтер единий справедливий, для всiх задовiльний план, бо вiн втручався у вашi таемнi iнтереси.

Перед вами постала стiна, i ви вирiшили знайти вихiд моiм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцiнь вiддати мiсту свою кращу власнiсть – i все це через «помилку», якоi ви припустилися минулого року.

– Але минулий рiк позаду, – запротестував Макдауелл. – Те, що трапилося, не змiнити. Мiсту потрiбен вокзал i… – в його голосi з’явився легкий вiдтiнок iронii, – тому, як i годиться, я звертаюся до провiдного громадянина, розраховуючи на загальновiдомий дух вiдповiдальностi перед суспiльством.

– Покиньте мiй офiс, Макдауелле, – промовив раптом Джон Джексон. – Я втомився.

Макдауелл пильно в нього вдивився.

– Яка муха вас сьогоднi вкусила?

Джексон закрив очi.

– Я не хочу сперечатися, – трохи помовчавши, сказав вiн.

Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах i встав.

– Не чекав вiд вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.

– Прощайте.