Гітара, кості, кастет

 – Бажаете так його й вiдправити?

– Саме так, – кивнув Джон Джексон.

III

Того ранку вiн iхав i iхав, поки позаду не залишилося сiм десяткiв миль; тепер на вiкнах вагона вiд крапель дощу утворилися накресленi на запилюженому склi стежинки, а мiсцевiсть за вiкном зазеленiла, вбравшись в яскравi шати весни. Коли сонце на заходi помiтно почервонiло, вiн вийшов з поiзда в забутому богом мiстечку пiд назвою Флоренс, як раз по той бiк кордону з сусiднiм штатом. У цьому мiстi Джон Джексон народився; останнi двадцять рокiв вiн тут не бував.

Водiй таксi (Джексон впiзнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлiнга, але змовчав) вiдвiз його в обшарпаний готель, де вiн, на радiсть i подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому лiжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.

Вечiр видався теплим, погожим. Срiбний серп мiсяця, що вже виднiв на сходi, обiцяв ясну нiч. Джон Джексон пройшовся по соннiй Головнiй вулицi, де все – лавки, кiннi прив’язi, поiлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що вiн знав iх iз дитинства й бачив у них щось бiльше, нiж просто неживi предмети.

Проходячи повз чергову крамничку, вiн розгледiв за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далi та за найближчим рогом звернув. Шлях роздiляли рiдкi купки застарiлих будинкiв, деякi були пофарбованi у хворобливий блiдо-блакитний колiр; всi ж вони примостилися в глибинi великих, зарослих чагарником садових дiлянках.

Цiею дорiжкою вiн крокував пiвмилi – пiвмилi залитi сонцем; тепер пiвмилi зiщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади.

Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своею залiзною пiдковою безтурботний мул. У цьому котеджi жили двi милi старi дiви, якi щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата – брата, який помер ще дитиною.

Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частiше: назустрiч йому немовби вибiг будинок, де вiн народився. Це була руiна, вицвiла вiд сонця й негоди, i ховалася вона далеко вiд дороги, у самiй глибинi дiлянки.

Одного погляду вистачило, щоб зрозумiти, що тут нiхто не живе. Уцiлiлi вiконницi щiльно зачинили, з плутанини витких рослин рвався единим акордом пронизливий хор сотнi птахiв. Джон Джексон звернув iз дороги й нерiвними кроками, потопаючи по колiно в нестриженiй травi, перетнув двiр. Дихання в нього перехопило. Вiн зупинився й сiв на камiнь, накритий привiтною тiнню.