Гітара, кості, кастет

Це був його будинок, бiльше таких не було; у цих скромних стiнах вiн бував неймовiрно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмiнною супутницею для нього в дорослому життi. Тут вiн вiднайшов таемницю тих кiлькох простих правил порядностi, про якi часто говорять, але якi рiдко наслiдують, таемницю, яка в суетi конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; вiн пiзнав усi негаразди, що випадають на долю бiднякiв, але не робив нiчого, у чому довелося б покаятися.

Утiм, сюди його привiв iнший спогад – бiльш настирливий нiж iншi, особливо нестерпно зростав вiн зараз через критичну ситуацiю. На цьому подвiр’i, на старому ганку, у кожнiй зеленiй кронi над головою йому все ще бачилися вiдблиски золотого волосся i яскравих дитячих очей його першого кохання – дiвчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти.

Раптом вiн встав i, продираючись через кущi, рушив зарослою дорiжкою до будинку. З трави, мало не з-пiд нiг, з шумом злетiв чорний дрiзд, i Джексон здригнувся.

Коли вiн вiдкривав дверi, мостини веранди пiд ним загрозливо прогнулися. У хатинi не чулося нi звуку, лише повiльна, мiрна пульсацiя тишi, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово – невiдворотне, мов дихання, i Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.

– Елiс, – крикнув вiн; i ще голоснiше: – Елiс!

У кiмнатi лiворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камiнь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.

– Елiс, – покликав вiн невпевнено.

– Хто там?

Цього разу сумнiву не було. Голос, переляканий, чужий i водночас знайомий, доносився з колишньоi вiтальнi, а незабаром Джексон розрiзнив i боязкi кроки.

Посерединi порожньоi кiмнати стояла жiнка з золотисто-рудим волоссям; ii яскравi очi дивилися тривожно. Вiк ii був промiжним: межа проходила мiж протяжною, безтурботною молодiстю й могутнiм окликом сорокарiччя, обличчя ж вiдзначалося тим невизначеним чарiвливим дарунком юностi, яка ледь-ледь втримуеться у своiй давнiй оселi.