Романи

Вiн був проти всiх, хто був вищий за нього. Ця риса, вкупi з млявою байдужiстю до навчання, дратувала вчителiв. Вiн зростав безвольним i вважав себе знедоленим; вiн набурмосено ховався в закутках i читав аж до митi, як у школi вимикали на нiч свiтло. Боячись самотностi, вiн завiв кiлька приятелiв, але, оскiльки вони не належали до шкiльноi елiти, використовував iх лише як дзеркало для самого себе, як аудиторiю, перед якою вiн мiг позувати (що було абсолютно необхiдним для нього). Вiн був нестерпно самотнiм i до вiдчаю нещасним.

Хоча було й кiлька втiшливих моментiв. Коли Еморi був пригнiченим, його марнославство шукало поживи (вiн аж засяяв, коли Вукi-Вукi – стара глуха економка – сказала йому, що ще нiколи не бачила такого гарного хлопця, як вiн). Йому лестило, що вiн наймолодший i найлегший хлопець у футбольнiй командi. Йому було приемно, коли доктор Дугал пiсля однiеi жвавоi дискусii сказав йому, що вiн мiг би бути першим учнем у школi, якби ж у нього було хоч трохи завзяття.

Нещасний, самотнiй, вiдчужений з-помiж учнiв i вчителiв – так минув перший семестр Еморi. Але коли на Рiздво вiн повернувся в Мiннеаполiс, то нiкому не обмовився анi словом i був пiдкреслено жвавий.

– О, я спочатку був боязким новачком! – розповiдав вiн Фроггi покровительським тоном. – Але потiм заприятелював з усiма, хоч найлегший у нашiй командi. Ти обов’язково мусиш поiхати в якусь школу, Фроггi! Це так круто!

ЕПІЗОД З ПРОФЕСОРОМ ІЗ ДОБРИМИ НАМІРАМИ

Останньоi ночi свого першого семестру Еморi якраз був у навчальнiй кiмнатi, коли йому передали, що мiстер Марготсон, старший викладач, хоче його бачити о дев’ятiй в своему кабiнетi.

Еморi подумав, що його чекають нуднi повчання, але для себе вирiшив бути ввiчливим, оскiльки мiстер Марготсон завжди був приязним до нього.

Наставник зустрiв його поважно i вказав на стiлець. Вiн кiлька разiв кахикнув, вигляд у нього був пiдкреслено щирий, такий, коли розмову затiвають на «делiкатнi» теми.

– Еморi, – почав вiн. – Я покликав вас для щироi розмови.

– Слухаю, сер.

– Я спостерiгав за вами цього року, i те, що побачив, менi до душi. Я гадаю, у вас е задатки достойноi людини.

– Так, сер, – Еморi вдалось прибрати вiдповiдного виразу на обличчi. (Хоча вiн ненавидiв усiлякi «душевнi» розмови, коли з ним говорили так, нiби вiн геть пропащий.