Романи

Дiк Гемберд видавався Еморi, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Вiн був худорлявий, але поставний, iз чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя i смаглявою шкiрою. Що б вiн не сказав – усе було якось невловно доречно. Вiн був безмежно хоробрий i доволi розумний, мав почуття честi i справедливостi, якi диктувались його благородством, окрiм того, був напрочуд привабливим. Вiн мiг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навiть його найбiльш богемнi пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як вiн, намагались говорити, як вiн… Еморi подумав: хоча вiн i не в авангардi цiеi когорти, але нiзащо б цього мiсця не змiнив.

Дiк вiдрiзнявся вiд добротного середнього класу (здавалося, вiн навiть нiколи не пiтнiв). І якщо комусь шофер мiг вiдповiсти фамiльярно, почувши не менш фамiльярне звертання, то Гемберд мiг пообiдати в «Шеррi» поруч iз негром, i всiм чомусь здавалось, що це нормально. Вiн не був снобом, хоча знався тiльки з половиною своеi групи. Друзi його були найрiзноманiтнiшi: вiд найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзi було неможливо.

– Вiн – як з тих свiтлин англiйських офiцерiв з «Ілюстрованих новин Лондона», якi загинули… – якось сказав Еморi Алеку.

– Ну, – вiдповiв Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобi неймовiрна правда: його батько був бакалiйником, який розбагатiв на продажу нерухомостi в Такомi i десять рокiв тому переiхав до Нью-Йорка.

Еморi раптом вiдчув, як усерединi в нього все осiло.

Ця iхня прогулянка була наслiдком бажання бути ближчими пiсля тих клубних виборiв – нiби спiзнати один одного, згуртуватись, дати вiдсiч задушливому духовi клубiв. Це була полегкiсть пiсля суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались.

Пiсля вечерi вони вiдпровадили бiдолашну Калуку до променаду i пiшли вздовж пляжу до Есберi. Вечiрне море справило iнше враження – всi його барви i прадавня м’якiсть зникли, воно здавалось чорною пусткою iз тужливих нордичних саг.

«Береги Луканона до приходу мисливцiв на тюленiв…»

Зрештою, це теж була музика, хоча й безкiнечно печальна.

Десята година заскочила iх без копiйки. Вони прекрасно повечеряли на своi останнi одинадцять центiв i, спiваючи, вештались променадом повз казино й освiтленi арки, зупиняючись, щоб послухати кожен вуличний гурт.