Романи

Це стало жартом в його групi, бо коли була його черга вiдповiдати, Ферренбi або Слоун штовхали його лiктем, i вiн спросоння бурмотiв рятiвну фразу.

Було багато вечiрок в Оранжi або на узбережжi, рiдше – в Нью-Йорку або в Фiладельфii. Одного вечора вони зiбрали чотирнадцять офiцiанток iз Чайлдса i повезли iх кататись по П’ятiй авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всi пропустили бiльше занять, нiж було дозволено (що означало додатковi лекцii наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати iхнi веселi пригоди.

У травнi Еморi обрали в комiтет iз органiзацii балу з нагоди закiнчення другого курсу. І пiсля довгих нiчних дискусiй вони з Алеком таки склали попереднiй список кандидатiв до ради старшокурсникiв i зазначили себе з-помiж перших. Рада старшокурсникiв складалась, як правило, iз вiсiмнадцяти успiшних студентiв. Із огляду на керiвну посаду Алека в унiверситетськiй футбольнiй командi i на бажання Еморi замiнити Берна Голiдея на посадi головного редактора «Принстонiвця» вони ще раз упевнились у правильностi свого вибору.

На диво, вони обидвое включили ще й Д’Інвiлье до списку кандидатiв (таке ще рiк тому здивувало би всiх).

Всю весну Еморi пiдтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затятi суперечки iз жвавим намаганням знайти якiсь замiнники слову «кохання». У своiх листах Ізабель була стриманою i зовсiм не романтичною, i це його вразило. Але вiн ще сподiвався, що вона здивуе його, як тодi, в маленькiй вiтальнi клубу Мiнегага, i розквiтне цiеi весни, як екзотична квiтка.

Протягом травня вiн кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах i надсилав iх у пухких конвертах iз позначками «Частина І» i «Частина ІІ».

– Ой, Алеку, здаеться, я втомився вiд коледжу, – сказав вiн сумно якось на однiй iз вечiрнiх прогулянок.

– Менi здаеться, я теж.

– Я б волiв маленький будинок у селi в якихось теплих краях, дружину i ще щось, що не давало б залiзти в рутину.

– Я теж.

– А ще хотiв би покинути навчання.

– А що твоя дiвчина каже на це?

– Ет, – Еморi вiдмахнувся. – Вона навiть ще й не думае про замiжжя… себто, не зараз. Можливо, в майбутньому.

– А моя – думае. Я заручився.

– Невже?

– Чесно. Але, будь ласка, не кажи нiкому. Я можу й не повернутись наступного року.

– Але ж тобi лише двадцять! Покинути коледж?

– А чому це тебе дивуе? Ти сам про це сказав хвилину тому…

– Авжеж, – перервав Еморi, – але то були лише мрii.