Романи

Знаеш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Менi просто якось сумно у такi прекраснi ночi. Інколи здаеться, що вони нiколи не повернуться, i що я не беру вiд них усе, що хочу. Я б волiв, щоб моя дiвчина жила десь поряд. Але одруження – навiщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не тi, що ранiше.

– Ти правий, грiх марнувати такi вечори… – погодився Алек.

Але Еморi зiтхав i по-своему не гаяв тих вечорiв. У нього була свiтлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, i о восьмiй майже кожного вечора вiн вимикав все свiтло, крiм настiльноi лампи, i, сидячи бiля вiдчиненого вiкна, вдивляючись у знiмок, писав Ізабель палкi листи.

«…о, як важко написати, що я насправдi вiдчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрiею, яку я бiльше не можу вмiстити на паперi. Я отримав Ваш останнiй лист, i вiн прекрасний! Я перечитав його шiсть разiв, особливо останню частину. Інколи менi дуже хочеться, щоб Ви були бiльш вiдвертою i сказали менi, що Ви насправдi думаете про мене.

Бо Ваш останнiй лист занадто гарний, щоб бути правдою, i я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приiхати на бал. Менi здаеться, Вам сподобаеться, i я хочу, щоб Ви були тут пiд кiнець цього року. Я нерiдко згадую, що Ви говорили менi того вечора, i менi цiкаво, наскiльки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумiйте, менi здалося спершу, що Ви така непостiйна i така популярна, що я не можу повiрити, що справдi Вам подобаюсь.

О, Ізабель, люба, сьогоднi така чудова нiч! Хтось удалинi награе на мандолiнi «Мiсяць кохання», i менi здаеться, ця музика на крилах принесе Вас крiзь мое вiдчинене вiкно. Зараз хтось грае «Бувайте, хлопцi, з мене досить». О, як ця пiсня пасуе менi! З мене теж досить. Я вирiшив, що бiльше не вип’ю жодного коктейлю i нiколи бiльше не закохаюсь – просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в цi днi i в цi ночi, щоб я змiг навiть думати про iншу дiвчину. Я постiйно зустрiчаю iх, але вони не цiкавлять мене.

Я не переситився, та й рiч не в тому. Просто я закоханий… О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас iнакше, нiж «найдорожча», тiльки б менi не обмовитись про це при Вашiй сiм’i в червнi), Ви мусите приiхати на бал! Потiм я приiду до Вас у гостi на день, i все буде чудово…»

І так далi, те саме захопливе повторення, яке здавалось iм обом таким нескiнченно заворожливим, несказанно новим.