Романи

Настав червень, днi були такi спекотнi i млявi, що вони не могли навiть думати про екзамени, лише лiниво сидiли на подвiр’i «Котеджу», розмовляючи на якiсь затяжнi теми. Галявина, що вела до Стоунi-Брук, вкривалась блакитною iмлою, бузок бiлiв довкола тенiсних кортiв, а слова поступались мiсцем мовчазним сигаретам… Потiм iмла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звiдусiль лунали пiснi, аж до розпеченоi i безжурноi Нассау-стрит.

Том Д’Інвiлье й Еморi гуляли допiзна в цi днi. Лихоманка азартних iгор захопила весь другий курс, i вони рiзались у костi аж до третьоi ранку спекотноi ночi.

Пiсля однiеi затяжноi партii вони вийшли з кiмнати Слоуна, коли вже впала роса, i зiрки почали зникати з неба.

– Давайте роздобудемо ровери i покатаемось, – запропонував Еморi.

– Гаразд. Я зовсiм не втомився, а це майже остання нiч року. Адже всi цi клопоти з балом почнуться з понедiлка.

Вони знайшли два ровери без замкiв на Холдер-Корт i поiхали десь о пiв на четверту вздовж Лоуренсвiлль-роуд.

– Що будеш робити влiтку, Еморi?

– І не питай! Як завжди, я розмiрковую. Мiсяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липнi. Потiм – Мiннеаполiс, а це значить, низка танцювальних вечорiв, салоннi бесiди, нудота… Але ж, Томе, – вiн раптом додав: – Правда ж цей рiк був божевiльний?

– Послухай, – рiшуче виголосив Том (новий Том, у костюмi вiд Брукса i черевиках вiд Френкса). – Я перемiг у цiй грi, але бiльше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, i тобi це пасуе.

Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобiзму – мене нудить. Я хочу поiхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток i лацканами пiджакiв.

– Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморi, поки вони викочувались iз зникаючоi ночi. – Куди б ти не поiхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати цi стандарти: i «у нього це е» або «в нього цього немае», себто, так чи iнакше, тебе визначили, ти – хлопець iз Принстона.

– Ну, тодi, – сказав Том, його хрипкий голос пiднявся до жалiбних iнтонацiй, – навiщо до цього повертатись? Я засвоiв усе, що Принстон мiг запропонувати.

Ще два роки цiлковитого буквоiдств i брехнi у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганiзують мене i перетворять на убогу повсякденнiсть. Уже зараз я такий безхребетний, що менi дивно, як я взагалi з цим справляюся.

– Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморi. – Ти дуже рiзко розплющив очi на цей повсякденний снобiзм.