Прекрасні й приречені

А я шукаю щось, що зворушило би мене, я намагаюся знайти хоч щось, але я – завжди тiльки я. Нiщо нiколи не зачiпае мене.

– Але, – пробурмотiв вiн пiсля довгоi паузи, – було щось у цiй дiвчинi з ii безглуздою засмагою, щось вiчне i древне – як я.

Хвилювання

Ентонi сонно повернувся в лiжку й зустрiв посiчений тiнню вiконних грат клаптик сонця на своему стьобаному покривалi. Кiмнату заполонив ранок. Рiзьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кiмнатi, як темнi символи забудькуватостi матерii, тiльки килимок здавався звабливим у своiй тлiнностi для тлiнних нiг; i ще був Баундс, жахливо недоречний у своему м’якому комiрцi, вiн нiби сам складався з газоподiбноi матерii, такоi ж нетривкоi, як i його заморожений подих.

Вiн стояв бiля лiжка, руки його було занесено над тим мiсцем, за яке вiн стягував покривало, темно-карi очi незворушно дивилися на господаря.

– Бовс! – пробурмотiв сонний бог. – То е Бовс?

– Це я, сер.

Ентонi повернув голову, змусив очi розплющитись i переможно клiпнув.

– Баундс.

– Так, сер?

– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентонi широко позiхнув, i вмiст його мiзкiв позлипався докупи в одну щiльну масу. Вiн почав заново.

– Чи могли би ви зайти десь о четвертiй i подати чай з канапками та ще щось?

– Так, сер.

Ентонi вiдчув прохолодний брак натхнення.

– Якiсь канапки, – безпорадно повторив вiн, – якiсь канапки з сиром чи зельцом, i курку й оливки, щось таке. Снiданку не подавайте.

Творче напруження було занадто великим.

Вiн утомлено заплющив очi, дозволив головi безконтрольно впасти i швидко розслабив м’язи, якi вже встигли попрацювати. Десь iз провалля його свiдомостi вилiз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – вiн виявився нiчим iншим, як тривалою розмовою з Рiчардом Кермелом, який зайшов у гостi опiвночi; поки Ентонi слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хлiба.

Десь iздалеку долинув голос. Ентонi нiчого не мiг розiбрати, сон зiмкнувся над ним, обiйняв його, заповз у найглибшi куточки свiдомостi.

Раптом вiн прокинувся, вимовляючи «Що?»

– На скiлькох, сер? – Баундс досi був тут, вiн спокiйно й нерухомо стояв бiля лiжка… Баундс, який дiлив своi добрi манери мiж трьома господарями.

– На скiлькох що?

– Я гадаю, сер, менi варто знати, скiльки гостей буде. Потрiбно розрахувати сандвiчi, сер.

– Двое, – пробурмотiв Ентонi хрипко, – ледi та джентльмен.