Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

    1975

Несподiване…

Таке хiба що вигадаеш: у те саме село пiд Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсiм випадково потрапила втрете.

Стояла на порозi кiмнати, в якiй цього разу замешкае, можливо, надовго, i не могла перебороти почуття здивування вiд того, що все на свiтi для неi змiнилося, навiть гори довкола Довгопiлля змалiли, тiльки ця свiтлиця така, нiби звiдси нiколи й не виходила, i вдову Василину, вiдколи не стало ii Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвiйноi ношi.

– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, i Оксана подумала, що Василина зовсiм така, якою була i десять, i три роки тому, бо навiть тональнiсть мови залишилась у неi та сама, лише до того згiдливого, м’якого i ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрiбка гiркоти й покiрливостi.

– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, i… ти нiби вже й наша, – говорила про себе у множинi, хоч була у хатi сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де вiн, коли його дома немае.

Але Оксана змовчала й за третiм, i за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навiчно до Василининоi хати, бо ж не з власноi волi прийшла сюди, хоч з власноi пiде звiдси назад до того життя, яке десь там, у мiстi, давно закрутилося мiцним трибом, а Довгопiлля, i Василина з Василем, i висока Тарниця, i млин обiч рiки залишаться лише епiзодом, як та мельникова недоспiвана пiсня:

Закувала зозуленька на високiм дуб’ю:

Вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю…

Оксана не спитала, i господиня проказала з тiею ж дрiбкою гiркоти й покiрливостi в голосi:

– Лiпше, якби-сь уже була й не iхала вiд нас з тiеi прахтики.

– Мусила ж я унiверситет закiнчити, – вiдповiла Оксана.