Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

 – Та й звiдки могла тодi знати, що мене пошлють у Довгопiлля…

Василина поправила на шиi хустину, немов хотiла приховати терпку спазму, що пробiгла горлом, опустила очi, спитала:

– То ти не сама сюди… захотiла?

– Направили, Василино!

– Та й то правда… – І додала нiби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…

Пiсляобiдне сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старiй iконi на чiльнiй стiнi, зачепилось об смугасту верiтку, що звисала, як i колись, зi сволока, i снопик променiв освiтив гарячо-барвисту картину над лiжком: вранiшнi гори при сходi сонця, з ущелини бiжить рiка, рiкою пливе дараба, за кермом – на першому планi – дужий бокораш.

То робота Оксаниного батька, вiн ii закiнчив того дня…

Оксана чекала, що Василина зараз спитае про здоров’я тата («дякую, працюе, виставку мав недавно»), господиня перехопила погляд дiвчини, що вчепився картини, та, видно, не хотiла ворушити болючих згадок, бо квапливо промовила:

– То кажеш, Сатана також iхала з тобою? Ото вже радiо, ото осуда людська, всюди ii повно, усе iй мус знати.

– І мельника бачила в Устерiках, але вiн не впiзнав мене.

– Тебе лишень я впiзнаю. Тебе i… таки нiхто тебе не впiзнае – така ти за цих пару рокiв файна та розкiшна стала. Але що робити… – густiшала гiркота й покiрнiсть у голосi Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устерiк Оксана добиралася зарання. На душi було млосно-тривожно, то завжди так у дорозi, а ще коли ця дорога вперше в життi цiлком самостiйна, коли вперше вiдчуваеш, що мама, тато, вчителi – вже не наставники, а тiльки друзi, i наставником стаеш сама.

Ти вже звiльнилась вiд опiки, а ще не впевнена в собi, ще не захищена iмунiтетом власного досвiду i тому…

– На Довгопiлля, – сказала Оксана у вiконце автобусноi каси, сказала так несмiливо й скрадливо, нiби на нiч до чужоi хати просилася пiзньоi години.

– Як автобус прийде, – вiдказала з вiконця чорнява дiвоча голiвка, i по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцiею пiд час дiалектологiчноi практики було дуже важко (прийде, прийд’е, прийдйе), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнiчнiй територii Гуцульщини, хоча вивiска на автобусному будиночку – «Устерiки» – сама собою про це свiдчила.

І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнiв, чи той автобус взагалi прийде з Яблуницi, бо по Бiлому Черемошу нинi вдосвiта пронеслася повiнь i могло десь розмити дорогу.