Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

З цiкавостi, чи що…

…Вiд мельника бiгла тодi путiвцем помiж кущами, гоп – перескочила млинiвку й попiд скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якiй першою стояла Василинина хата, i тодi знову заряснiв той чiткий ранок, коли пучнявiли червоним промiнням хмарки й вибухали в зенiтi, а сонце перетинало перистi смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив рудi води, i мельник мокрi лiжники вивiшував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоiм легiнем стану».

– Як ти вирiс, Васильку!

Вiн у чоботях i галiфе, у солдатськiй сорочцi, стетерiв, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до пiднебiння язиком – аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валiзу.

Нi, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своiм трибом у мiстi. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моею вже не можеш бути», хоч нiби й полегшили, та разом з тим i розчарували, i гiрчаками вистелилися в душi?

Василь щовечора виходив на подвiр’я у бiлiй сорочцi, ходив, курив, поки не гасло свiтло в Оксанинiй кiмнатцi; Василина никла щодень то бiльше, зрiдка зiтхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила ii в себе? Василь виходив уранцi з набряклими вiд безсоння очима й кудись зникав.

Усе розумiла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковiй картинi, не вмiла.

Аж перед вiд’iздом вийшла, бо несила було дивитися на його бiлу постать надворi й несила стало самiй сидiти останнiй вечiр у хатi.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потiм?

Василь здивовано глянув на неi, бо спочатку не зрозумiв, навiщо вона його про це питае, а коли втямив – гiркота змiшалася зi злiстю, вiн проказав терпко:

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тодi щось кинуло його з мiсця, вiн схопив Оксану мiцними, як вужiвки, руками за худi плечi i, цiлуючи ii обличчя, шию, очi, хрипiв злiсно:

– Якщо на лiкаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на iнженера, то так, так, так… А як бокорашем, то нi… нi… нi… А я буду, бо й тут живуть люди, i теж потрiбнi.

...

– Васильку, я не подумала так…

Вiн вiдпустив ii, вiдштовхнув i зник у нiч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навiть не сказала на прощання того свого м’якого й згiдливого: «та що робити…».