Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Оксана склала до шафи своi речi, й тут знову впала iй у вiчi батькова картина. Приглянулась i здивувалась, бо кермував тепер на нiй дарабою не Іван-бокораш, а Василь, i подумала, що на змiну Василевi ще хтось прийде потiм, а нинi е вiн. І е гори, i сонце, i рудi води – лиш вони нiколи не мiняються, бо iм нема початку нi кiнця.

І е нинi вона, Оксана.

«Я вiдбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потiм повернуся з матерiалом, з готовою дисертацiею… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацiю Дулiба… «Вiдколи-м тя поцiлував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся i знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там.

Там?.. А хiба не звiдси воно в мене повинно початися? І хто тобi сказав, що за два роки ти назбираеш матерiалiв для дисертацii… Та для цього, можливо, одного життя замало?»

Закрила порожню валiзку i враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»

Вибiгла в сiни, звiдти на веранду.

– Василино!

– Агов, – виглянула господиня з лiтньоi кухнi. – Щось тобi треба?

– Нi, нiчого… Ви вибачте менi, Василино, я забула спитати… Василь часто приiжджае з жiнкою, дiтьми?

– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де вiн колись ожениться… Того я, певно, не дiждуся. А вже тепер… Вiн завтра прийде з гiр, то як знов тебе побачить – уже таки навiки лунчаком зостанеться. Це ж бiда справжня! Але – що робити…

На перевалi

Цикл новел

За стiною туману

Верталися з кiнозйомки.

Суперечка досягла найвищого регiстру. Та враз вона обiрвалася: у вiтрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз iз перевалу, вибiлюючи передвечiрнiй сутiнок, i автомобiль увiйшов у нього, мов у воду. Нестор увiмкнув фари.

– Цього нам тiльки бракувало, – зiтхнув Леонiд. – І так запiзнюемось…

Дорога круто пiшла вгору – до вершини перевалу залишалося не бiльше п’яти кiлометрiв. Нестор уповiльнив швидкiсть, нахилився над кермом – попереду нiчого не було видно, тiльки мряка клубочилась густою пiною.

– Дурницi, ми зараз… – промовив пiсля короткоi мовчанки. – Чого ви враз посоловiли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаете, що найчiткiше закарбувалося менi з усiх военних рокiв? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хатi… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, i всi в машинi слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрiзнених суперечкою.