Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Усе це менi знайоме й навiть рiдне, бо ж у цьому степу я провiв три своiх юних роки, збагнув цiну краплинi води й клаптиковi тiнi пiд саксаулом, навчився перемагати не тiльки лiнощi, а й крайне виснаження, видобувати iз себе незвiданi запаси сил i радiти вiдпочинку.

Мiй друг мовчить, вiн зараз там – на кiнцевiй зупинцi нашоi дороги, у тих людей, якi, можливо, бачили останнi й не вiдомi йому слiди батькового життя. А я впiзнаю усе довкола, хоч бурi не раз i перегорнули тут пiски, засипавши моi власнi слiди – теж дорогi менi.

Курай перекотився степом чи не два десятки разiв вiдтодi, як тут стояли нашi солдатськi намети, а все виглядае незмiнним на цьому жовтому неозорi, що розтiкаеться в безмежжя i тiльки одним боком недосяжно далеко спиняеться перед окрайкою Читкальських гiр, якi манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обiтована земля.

Десь тут, а може, он там, стояли щолiта нашi вiйськовi табори, i затишнi казарми поблизу Бухари, мiнарети, медресе й торговi куполи здавалися нам тодi хiба що казкою, бо так завжди в пустелi: нереальним здаеться людинi живий свiт.

О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся вiд далеких гiр, наче в’iзд до степу, – це ж у ньому стояли нашi машини й зенiтки; ось полустанок, залiзничний будиночок, а бiля нього колодязь, з якого ми брали воду, i жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поiзд мчить, не зупиняеться, бiля будиночка стоiть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руцi, бiля криницi жiнка пере шмаття – так було i тодi, тiльки це вже iншi люди… І враз видиво – чiтке, мов малюнок вуглем, – скресае перед моiми очима: навiдник з моеi зенiтноi обслуги Хамракул порскае водою бiля криницi, розкошуе i крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»

Таке виразне вiдчуття дотичностi до минулого, нiби час повернувся назад, i я ступив удруге в той самий слiд, давно засипаний пiском, i мене в цю мить не обходив мiй друг, якому байдужi були i каньйон, i полустанок, i криниця; я вже йшов тiею дорiжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися iз стежкою Ясенюкового батька.

Я мало не скрикнув, мало не зiрвав стоп-кран, на який обiперся лiктем; поiзд простугонiв на повнiй швидкостi, станцiйний будиночок змалiв, лише Хамракул зостався зi мною, i розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кiнострiчку.

Хамракул iз Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.

Вiн прийшов у наш зенiтний полк через рiк пiсля мене.