Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

А право? Як е можливiсть, то можна знайти i право – Адрiана вже раз так виходила, коли вирiшила, що справжне для неi не половинка хлiба, а поцiлунки; вона покинула чоловiка, щоб не половинитись, як той хлiб; право бути цiлiсною дозволило iй вийти з машини, в якiй iхала досi. Вiн же не зробив цього…

Адрiана нерiшуче простягла руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти i легко знайшла його: без неi облегшиться правий бiк машини, який нахилився над прiрвою, вона повинна вийти, щоб другий бiк мiцнiше сiв на твердь; Адрiана зробила вже так одного разу, i тiй другiй половинi, ii колишньому чоловiковi, зараз зовсiм незле, напевно, й лiпше, вона тодi добре вчинила, чому ж цього не зробив вiн, не зробив i залишився розполовинений, як той хлiб…

Натиснула на ручку дверцят, i тоi ж митi мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а тi, що в машинi, ще не знати, а може, це саме подумав i в i н, вирiшивши залишитися разом з тими, з якими був досi, бо не мав певностi, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятуеться тiльки вiн один? Чий вчинок був мужнiший – його чи мiй?

Адрiана глянула на друзiв: кожен тепер дивився сам у себе.

Рука на ручцi дверцят ослабла, опустилася.

Степан був спокiйний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рiшення; на Несторову пропозицiю вийти вiн не зреагував i сам собi дивувався, чому не зреагував. Чому той страх, який оволодiв ним тодi, на буровiй, бiльш не дiймае? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливiсть перемогти його i стати готовим до подвигу? А може, тому перемiг тодi страх, що по дорозi на бурову вiн пiзнав свое – справжне?.

. Вони з Марком довго шукали цiнного конденсату – бiлоi нафти, i Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галi. І якби не та дiвчина, що по дорозi на бурову зупинила автобус, та чарiвна Надiйка з пiдстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрiем, хтозна, що було б… Вiн тодi уявив собi Надiйку на мiсцi Галi i втямив, скiльки важить для нього в життi кохана. То ж задля Галi вiн перемiг у собi ниций страх, так…

– Чому ви не виходите? Вам можна… – обiзвалася Нiлочка.

– А може, я пересаджу вас через моi колiна i викину на дорогу? – посмiхнувся Степан.

– Моя вага повинна бути на Леонiдовому боцi, менi не можна…

– Але ж тодi пiдсунуся до нього я.

– Нi, нi, навiщо менi бути там самою? Я буду з Леонiдом, з ним не страшно.

Нiлочка вiдчула, як похолола кисть ii руки: Леонiд вiдняв свою долоню.