Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

На неi вмить нахлинуло вiдчуття незахищеностi, Нiла пошукала його рук, та тут ошпарив ii холодний голос:

– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях. Зiщулилася вiд цих слiв, змовчала, i знову чомусь згадався iй тонконогий лошачок, який бiжить за автобусом, розпачливо iрже i падае на колiна… Нiла вiдшукала Леонiдову руку – вона тремтiла, весь вiн тремтiв. Почуття незахищеностi огорнуло ii всю.

– А ти знаеш, Несторе, – Леонiд намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цiкава деталь: син бiжить додому, дiзнавшись про смерть батька, в серцi розпука, а думка крутиться бiля батьковоi куртки.

– Цiкаво, чому тобi аж тепер стало зрозумiле це пiдленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тiльки що майнула думка про те, що машина вцiлiе, вiн утiкав од неi до людей, яких поставив перед небезпекою, як тодi з-над Пруту до пораненоi людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адрiана, i Несторовi тоскно стало, що Леонiд наближаеться до того стану, котрий вiн, Нестор, уже переборов.

Вiн зрозумiв: на нього лягае вiдповiдальнiсть не тiльки за життя, а й за душi людей, якi сидять у машинi, треба негайно виходити з цiеi скрути; Нестор уже не думав нi про машину, нi про себе, страх за себе полишив його, залишився тiльки – за них.

Вiн спробував ще раз вивернути кермо влiво, камiнь пiд правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер пiт з чола.

– Я мiг би… – сказав, – я мiг би зараз сильно рвонути, коли б мав певнiсть, що той другий камiнь, який за цим, мiцно тримаеться.

Якщо вiн стоiть твердо, то ми проскочимо… Адрiано, ану вийди, поглянь.

Що ж, подумала Адрiана, менi наказують. Я не видумувала для себе права вийти, менi звелiли… Їi рука знову потягнулася до дверноi ручки, i якби не вiдчуття егоiстичноi полегкостi, що раптом задудонiло в грудях, може б, i вийшла; полегшення було надто владне, воно витiснило всi iншi почуття, крiм холодного усвiдомлення безпеки; Адрiана побачила себе там, пiд скелею, саму – сама стоiть, а бiльш нема нiкого, це ж так страшно: були всi – i нема нiкого! Ручка обпекла iй долоню, вона смикнула руку, закричала:

– Чого ви хочете вiд мене, чого, чого?!

Нiхто не зрозумiв того крику, Нестор люто глянув на Адрiану.

– У неi нерви здали, в неi тiльки язик мiцний… Вийдiть, Степане… Ви що, не чуете? – прикрикнув.

– Ми з Адрiаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – вiдповiв Степан. – І перейти на другий бiк не можемо.