Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Хiба по кузову…

– То лiзьте по кузову, дiдько вас бери!

– Це ще небезпечнiше.

Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки вiд керма i вiдкинувся на спинку, Адрiана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – вiн ще шукав виходу зi становища, Нiлочка гладила Леонiда долонею по зап’ястю… Сiялася густа мжичка. Кожен мовчки вирiшив чекати до ранку i кожен думав про мжичку, вiд якоi може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прiрвою.

Вiд чийогось глибокого вiддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонiд висмикнув свою руку з Нiлиноi долонi, схопився за раму вiдчиненого вiкна, вихилив голову, наче хотiв вискочити крiзь нього; Нiла завмерла, ii рука так i повисла в повiтрi; цю метушню помiтила Адрiана, та не встигла вона усвiдомити, що може зараз скоiтися, як вiдбулося зовсiм несподiване.

Воно було найкращою розв’язкою, единим виходом, порятунком – до такого треба додуматися!

Леонiд вiдчинив дверцi, нахилився i, натужуючись та крекчучи, пiдняв на колiна величезного каменя – в iншу, спокiйнiшу мить хтозна чи мiг би його зрушити з мiсця;

обережно пiдвiвся, зсунув камiнь з колiн на сидiння, потягнув до каменя Нiлочку; вона не зрозумiла, що задумав Леонiд, вiдчула тiльки пiд долонями замiсть тремтячоi його руки холодний заболочений камiнь.

Леонiд виповз з машини, пiдбiг до краю урвища, вклякнув на колiна, нагнувся i загукав надривним голосом:

– Скеля опукла! Не рушиться, не рушиться камiнь! Вiн повторив це кiлька разiв, його голос повнився надмiром радостi, вiн махав руками, показуючи, куди iхати, командував: «Влiво, влiво керуй!», нiби Нестор мiг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотiв мотор, машина рвонула з мiсця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднiм колесом надколотий берег.

Гуркiт вiдбився аж iз дна глибокого провалля.

– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув пiджака, обмацав себе: сорочка була мокра.

Леонiд, вдоволений своею винахiдливiстю, порався бiля сидiння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, i сiдаючи, обняв за спину Нiлочку.

– Боялася трохи… Бiдна ти моя!.. Несторе, iдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як вiн тiльки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкiсть.

– Ха, – змахнув рукою Леонiд. – Менi згадався дуже бородатий анекдот… У поiздi один хитрун пiдiйшов до стоп-крана i довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потiм вiдсторонив хитруна i показав йому, як це роблять.