Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Вони пробули цiлий день у лiсi, вiддаючи одне одному лише радiсть, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радiють протягом дня метелики, вивiльнившись з томливого дозрiвання в шкаралупi лялечок, – перед продовженням життя у новiй своiй сутностi.

Потiм, коли верталися, iм було ще замало втiхи, вони забiгали у пiд’iзди й доцiловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обое знали, що такого дня бiльше не буде: iх життя зiллеться в iншу форму або ж роздiлиться на два окремi чужi свiти.

День згасав i нагадав обом про хлiб – звичайний хлiб, який треба з’iсти, щоб могти завтра жити й працювати, i вони так прозаiчно – вiд гiркуватих трав i полохливих пiд’iздiв – увiйшли в хлiбний магазин. Були ще такi единi, що дiвчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очi, вiдiйшли до столика й мовчки дивилися на хлiб, чогось iще чекали, кожен чекав першого кроку вiд другого, та, видно, нелегко або й зовсiм неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав iх голови донизу, а в магазинi порожнiло…

* * *

Ми познайомилися випадково.

Просто зi сцени – без гриму i в домашнiй сукенцi: грала студентку в масовцi – я вибiгла у фойе й очiкувала антракту. В залi мав сидiти мiй чоловiк – наймолодший з учених-геологiв i, як беззастережно визнавали його спiвробiтники, найперспективнiший серед них; за рiк моеi працi в театрi я не могла дочекатися, коли вiн викроiть три години, щоб оцiнити моi здiбностi.

А втiм, я спецiально нiколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей менi ще не давали, проте мене завше дiймала гiркота, що вiн не здогадаеться сам…

Вдома, у кабiнетi мого чоловiка, часто збиралися на каву його товаришi, я подавала на стiл i слухала дискусii з питань палеонтологii, iхнi розмови були справдi цiкавi, але я iснувала поза ними, наче в кiно, коли сприймаеш чужий свiт, розумiеш його, а участi в ньому не береш. Зайвою в iх компанii я наче й не була: мною милувалися молодi вченi, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозностi, i я тодi з приемнiстю вiдчувала на своiх щоках, грудях, руках захоплений погляд.

Однак згодом цi позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнiшнiсть – то не заслуга людини, а нiхто нiколи не спитав мене про мою працю. Не запитував i чоловiк. Якось я наважилася сказати:

– Запрошую вас до театру, хлопцi. На прем’еру…

– А хто грае? – спитав котрийсь.