Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Одне за одним поставали передi мною дива: буяння лiнiй, пластичнiсть людських тiл, неозорiсть подiльських полiв, химернiсть карпатських сюжетiв, де чiткi контури гiр оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульськоi демонологii, – i у всьому легкiсть, мов у танцi або в пiснi; я чула, як пiдносять мене його витвори, менi на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося i вибухло в менi розчарування – це сталося тодi, коли я вiдвернулася до вiкна: жодне обличчя не запам’яталось.

– А де очi, уста, думка, людина, де серцевина цього царства лiнiй i настрою? – спитала я.

Вiн здригнувся, потiм нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила сумiш злостi й захвату i не зрозумiлого для мене страху; вiн стояв непорушно, не зважуючись iще пiдвести вуголь, а потiм заводив, заводив ним по полотнi i врештi опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стiни, i я знiтилася вiд його докiрливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досi тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?

Я боровся з ii образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обiйтися вже не мiг.

На моему колись не зайнятому полi я не знаходив таких чiтких, рельефних рис; тепер, коли я вихопив з ii обличчя конкретнi штрихи, якi передавали зовнiшню красу, порив, допитливiсть, думку, моi картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстернi тижнями, мiсяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тiльки вона в рiзних виявах багатства свого образу.

Довго не бачив ii, i одного разу пройняла мене тривога, що бiльше не зустрiну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпаеться, а живий напевне мiняеться – збагачуеться чи бiднiе, – i я повинен його побачити, щоб ще раз пересвiдчитися, чи справжня та краса, чи мiцнi тi пориви, i вичерпати його до кiнця.

Я вийшов з майстернi i, йдучи до театру, згадав ii перший опiр моiй перевазi й вiдчув, як десь глибоко кiльчиться паросток страху, що вона колись мене переможе i я навiки стану рабом ii образу.

Я прийшов на другу дiю вистави «Нiч на полонинi». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них ii – не було. Подумав, що нинi не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, i я затримався.

Цю п’есу я знав.