Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Хамракул постукав у хвiртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона вiдчинилася. До нас вийшов, спираючись на милицi, сивоголовий чоловiк, подiбний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, вiн прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з вiйськовоi форми, потiм пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.

Важке вiд абрикосiв i слив гiлля вгиналося аж до землi, з виноградних заростей визирали медовi грона, а помежи кронами дерев просвiчувалися синюватi, порослi кущами головатi пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю.

Я задивився на це справжне диво пiсля одноманiтних i нiмих пiскiв; Асам-ака сказав осмiхаючись:

– Казав мiй дiд: коли зневiришся в Аллаховi, пiди в гори – i знову увiруеш, побачивши, що вiн створив… А ти звiдки будеш?

– Теж з гiр. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долонi Асам-ака, i милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Вiн загукав щось по-своему, на рундук вийшла жiнка з немовлям на руках, спiвучим голосом привiтала сина, вiддала йому сповиточок, а сама забiгала, виносячи в сад тарелi з фруктами й сулii з вином.

Хамракул гуцав на руках немовля i теж говорив незрозумiле для мене:

– Твоя сестра, в нiй також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино i говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, вiн казав, що в нього е син… Ай, забув його фамiлiю… Вiд Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на мiну, весь одяг зiрвало з мене вибухом, тiльки ремiнь залишився на тiлi, дивлюсь – а ноги нема… А потiм вiн дав менi кров, моя вся витекла.

Вiн мав ii багато, вiн був такий, як ми разом утрьох, i вся кров у менi – його кров…

Асам-ака змовк i, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Нi… Вай-вай, як вiн звався? Дерево таке мiцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана пiсля контузii.

Вiн говорив завжди: «Мене нi осколок, нi куля не вiзьмуть, мене хiба що прямий снаряд уб’е…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову i довго, немов маятник, хитався в тузi з боку на бiк, а потiм сказав:

– Його вбило на перевалi… прямим снарядом… Нiщо не зосталося вiд нього. Про це менi написали в госпiталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров i пам’ять живуть у Читкальських горах.