Наодинці з життям. Поезія

І бiла Росiя червоною стала

Вiд кровi, що ми за Вкраiну лили,

І землю у нас прадiдiвську забрали

Й хохлам свинопасам, як дар, вiддали.

Забудемо, брате, – i нас хай забудуть?

Нехай забувають – та нам не забуть,

Бо майже щоночi в Європах нас будить

Святоi Софii подзвiнна могуть.

Розради Танатоса. Вiчнiй пам'ятi Матерi

Так зараз стало зрозумiло, що печаль —

Насправдi радiсть, адже знаю, не назавжди

Розлука з тим, хто вiдiйшов з цього життя:

І в тiм поблажливiсть вiдразливого «завтра».

Нi, не назавжди мерзлоi землi об гроб

Заупокiйне гомiнке вiдлуння смертi —

Пекельний свiту поцейбiчного галоп,

Що гупае зсередини у груди замiсть серця.

Нi, не назавжди,

бо побачимось,

зустрiнемося,

знаю…

Хоч знаю й те, що смерть,

вона насправдi не для того,

хто вже пiшов,

а лиш для того, хто залишився

Ждати,

страждати – горе…

Коли вже не до логiк у хмiльних висотах

Отерплих з болю i безсоння стратосфер,

Мов на безводдi риба, крик хапаеш ротом —

Нiмий (о – ката насолода!) крик завмер —

Забракло кисню слiв i слiз в аортах

Органного ридання!

Всесвiт

вмер?…

Пора, я знаю, вже пора додому,

Грудневий вечiр швидко так летить.

І якось тут на цвинтарi бездонно

Пiдземний подзвiн жалю стугонить.

Горбочок мерзлоi землi скрутився,

Благально пригорнув до себе хрест.

Пора iти, бо й справдi забарився,

До лави цвинтарноi мов примерз.

І ноги затекли, немов колоди,

Й судоми вже розчахують немов.

Так холодно, неначе захололи

Думки – нi слова з жодноi iз мов

Нiяк не можу зараз пригадати.

І руки – як примерзли до колiн,

А треба ж хоч одну iз них пiдняти,

Утерти щоб струмки пекучi слiз,

а втiм…

А втiм, нехай собi,

бо вже попримерзали

до щiк, i до повiк,

до вiк, довiк, навiк…

…Навiк…

Галерний наче раб, навiк прикутий

До веслування в океанi слiз —

Бажання з головою вглиб пiрнути,

На саме дно! Доплив…

Доповз…

Долiз…

Солодкий бiль – тонути i тонути

Всiм спiвчуттям,

жалям

наперерiз!…

А знаете, мамо, щоранку вони прилiтали,

До нашоi хати, горобчики вашi, що ви

Голодних iх зерням i хлiбцем щодня годували —

Пташинi бенкети буяли у нас щозими.